ба й представників інших націй, що розмовляють російською мовою (тобто й частини українців), став чи не головним напрямом, наріжним каменем зовнішньополітичних акцій Президента, Верховної Ради й уряду Російської Федерації щодо країн Балтії, Молдови, Закавказзя, інших регіонів колишнього СРСР. Саме це питання, незрідка навіть штучно й необґрунтовано, висувається на перший план у стосунках Росії і держав СНД, визначає політичні, економічні, військові взаємини РФ з сусідніми урядами і парламентами. Нагадаємо лише недавню поїздку групи народних депутатів та громадських діячів Росії з метою інспекції становища росіян в Україні і люб’язний прийом цієї делегації у наших вищих державних інстанціях. Не будемо вже говорити про безперервні (і небезуспішні) та, на жаль, безперешкодні силкування офіційних і громадських діячів Росії підбурювати росіян України до боротьби проти української незалежності, спроби перетворити їх на своєрідних «фольксдойчів», аби вони діяли в інтересах реставрації імперії – СРСР (Крим, Донбас, Закарпаття).
Нашій державі вже час підтримати українців у ближчому закордонні насамперед з тієї причини, що вони зазнають там постійної, часто жорстокої дискримінації, яка дедалі зростає, не в останню чергу через пасивність і навіть байдужість державної влади їхньої історичної батьківщини до долі своїх синів і дочок за межами України.
Чи не найупослідженіше становище українців у Російській Федерації. Це стосується передовсім тих частин українського етносу, які споконвічно проживали або були першими поселенцями на території нинішніх російських Вороніжчини, Стародубщини, Білгородської та Липецької областей, на Кубані (Краснодарський край), Ставрополлі, Приураллі, Поволжі, в Сибіру, на Далекому Сході. Позбавлення їх прав на рідну мову, національну освіту й культуру, періодику, навіть на національність (примусова заміна етнічної приналежності в паспортах і фальсифікація під час переписів населення), розпочате й розгорнуте терористичним більшовицьким режимом, триває й сьогодні. Послідовна дискримінація застосовується і до тих українців, яких у тоталітарному СРСР навмисне, «централізовано» посилали працювати в різні регіони Росії – їх свідомо відтинають, відгороджують від рідної мови й культури, прагнучи остаточно і безповоротно зденаціоналізувати.
Українці в Росії – явище особливе. Протягом більш як 300 років Росія підносила до рангу своєї державної політики винищення українства – етнічне, культурне, політичне, економічне, духовне й фізичне. Україна ж ніколи не забороняла в себе російську мову, газети, театри, школи. Нині Російська Федерація створює собі на міжнародній арені імідж постімперської демократичної держави. Україна зобов’язана ставити питання, щоб Росія не лише декларувала, а й демонструвала свою демократичність і в СНД, в тому числі й щодо дотримання прав людини, зокрема українців.
Справді материнське піклування про росіян в Україні не зустрічає паритетного цивілізованого розуміння з боку офіційної Росії, не спонукає її подібно ж або хоч терпимо
