подвійний стандарт у ставленні до захисту росіян в інших країнах СНД, у тому числі й в Україні, російські власті одбуваються відмовкою, ніби українці в Росії не виявляють бажання задовольняти свої національно-культурні потреби. Так, російські українці поводяться скромно, висувають помірковані, коректні вимоги, не мають у Росії українських політичних, а тим більше сепаратистських партій і рухів, номенклатурних кланів – на відміну від росіян в Україні. Але твердження про їхню національну пасивність не відповідають дійсності, вони прикривають також факт насильницького позбавлення українців їхніх етнічних прав. У часи відносного державного сприяння в Російській Федерації (чи принаймні за відсутності опору властей) в 1930–1931 pp. в Нижньо-Волзькому краї діяли 429 українських шкіл, у яких навчалося 46 тис. учнів і працювало 1,5 тисячі вчителів, було відкрито кілька агро- і педтехнікумів, український відділ в індустріальному інституті. У Далекосхідному краї наприкінці 1929 року було 1076 початкових українських шкіл (52,5 тисячі дітей), а також 219 середніх шкіл (8,8 тисячі дітей). Понад 1000 українських шкіл працювало в 1931 році у Північно-Кавказькому краї, розпочав роботу український Педагогічний інститут ім. М. Скрипника в Краснодарі. Обласні українські газети виходили у Воронежі, Хабаровську, Саратові, Ростові-на-Дону, Самарі, а також багато районних. Українські журнали випускалися у Саратові, Краснодарі, Ростові-на-Дону, Москві. У середині 20-х років у Москві існувало українське видавництво «СІМ». Лише у видавництвах Північно-Кавказького краю в 1931 році було випущено 149 назв українських книжок тиражем майже 1 млн примірників, а на 1932 рік планувався їх тираж майже в 5 млн примірників. Навіть до 1917 р. працювали українські театри в різних містах від Петербурга до Владивостока, українські бібліотеки. Ці та інші духовні здобутки українства, що й далі буйно розвивалися в західній діаспорі, у Росії були жорстоко і невблаганно витоптані, а українська інтелігенція фізично винищена у подальші роки.
Загальновідомо, що офіційні дані занижують кількість українців, які проживають у Росії (понад 4,3 мільйона чоловік, або 3 % від усього населення, хоч у самій російській пресі називають цифри від 10 до 20 мільйонів, вважаючи, що кожний десятий житель Росії – українець або людина українського походження) і завищують кількість росіян, які мешкають в Україні.
Проте є ряд регіонів Росії, де частка українців сягає 17,2 % (Ямало-Ненецький округ), 16 % (Чукотка), 15,4 % (Магаданська область), 11,6 % (Ханти-Мансійський округ), 9,1 % (Камчатка), 9 % (Мурманська область), 8,6 % (Таймирський округ), 8,3 % (Приморський край), 7,4 % (Єврейська автономна область), 7,2 % (Якутія), 6,9 % (Ненецький округ), 6,5 % (Сахалін), 5,3 % (Евенкійський округ), 5,4 % (Білгородщина), 5 % (Вороніжчина), майже по 5 % в Омській і Оренбурзькій областях. Таким чином, українці зосереджені там, де видобувають нафту, газ, золото, срібло, алмази, вугілля, добувають деревину, отже, їхній внесок у розвиток економіки Росії дуже значний, і що знаменно, саме в тих галузях, у яких залежність господарства України від Росії найбільша і найуразливіша. І коли йдеться про пріоритет захисту українців в українській державній політиці як ознаку цивілізованої і гідної поваги та самоповаги держави, то в цьому разі цілком очевидною
