style="font-size:15px;"> Нарешті двері піддалися. Знадвору повіяло прохолодним повітрям і запахом трави – несподівано, на двадцять четвертому поверсі посеред колосального міста. Сем подав мені руку:
– Тут обережно: висока сходинка. Дивись під ноги.
Я вийшла під небо – та так і зупинилася.
Навкруги лежала Москва у вогнях мостів і набережних, у вигинах річки, у потоках червоних та білих фар на затлумлених вулицях, у темних плямах парків, у геометричному візерунку доріжок біля оглядового майданчика. За моєю спиною височів шпиль університету, я стала частиною цієї будівлі, я стала однією зі статуй, химерою на фасаді й малюнком на гербі. Хвилини спливали, я не ворушилася, тільки місто піді мною перетікало вогнями, мерехтіло, світилося…
– Дозвольте, міледі, скромно презентувати вам цей краєвид.
Він відкоркував пляшку шампанського. Тицьнув мені в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’є шампанське на балконі музею?
Але я не наважилася його кривдити. Зрештою, він виконав обіцянку: показав мені те, чого я ніколи не бачила й чи навряд ще колись побачу.
– Ти на Ейфелевій вежі була? – він дивився на Москву крізь свій келих, на світло.
– Ні.
– І не ходи. Там такі черги, тиснява, духота… Тут – геть інше.
– Знатиму.
Він уловив у моєму голосі іронію, але нічого не сказав. Треба було якось пояснити, що я вдячна йому за цю фантастичну прогулянку, але, як і раніше, нічого не винна. Ми окремі люди, ми з різних світів, але я не хочу здатися грубою…
– Там зверху, за гербом, живуть соколи, – сказав він.
– Правда?!
– Точно. Полюють на голубів. Тут подекуди можна кісточки знайти.
– Жах який.
– Хижаки, що тут скажеш. Живуть собі на верхівці історичного будинку, як у горах або в лісі. Вільні…
У його голосі мені почулася заздрість.
– На фіг таку волю, – я знову подивилася на вогні. – Якщо тобі цікава моя думка – я на боці голубів. І…
Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос.
– …І я б захищала голубів від цих соколів… якби могла, звісно.
– Голуби скрізь гидять. Якби ти бачила, що діється на площі Сан-Марко.
– Зате голуби нікого не жеруть. Не кидаються згори на спину, не встромляють кігті, не забирають чужу любов…
– Що?
Я прикусила язика:
– Це метафора.
– А-а, – сказав він замислено.
І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на місто, хвилину, другу, десяту; холодний вітер став проймати мене під курткою, і звідкілясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помітить незаконне проникнення на об’єкт…
І тут у кишені задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лікоть – й одразу випустив.
– Привіт, мамо, – сказала я в трубку.
– Привіт,
