їй.
– Треба кудись її віднести.
– Віднести? Боюсь, що це буде нелегко.
– Нелегко? Чому ви так вважаєте? – спитав я. – Вона, здається, не важка. Хоча б до найближчої хати.
– Найближчої хати? Та вам тут ніхто не відчинить.
– Не відчинить? Чому?
– Тому. Тому, що ніч. Тому, що ви у Старій Вишні.
– Тоді, може, викличемо «швидку»? – запропонував я.
– «Швидку»? – у здивуванні жебрака прозвучала нотка сарказму. – У цьому місті?
– Хіба тут нема «швидкої»?
– Є. Але вночі вона навряд чи приїде. Та й до лікарні далеко. Боюся, що нас там ніхто й не прийме.
– Не прийме? Чому? – я відчув, як до мене вертається глухе роздратування на цього чоловіка.
– Чому?… Ви питаєте – чому?
Жебрак, чи хто він був, раптом знов засміявся. То був страшний, навісний сміх явно божевільної людини. Він весь трясся, мовби виконуючи якийсь ритуальний танець. Видовище, якщо це можна так назвати, було жахливе. Густа, глупа ніч, поруч помирає жінка, і трясеться від навіженого сміху обірванець, схожий на прибульця з потойбічного світу. І хоч я ні в які потойбічні світи не вірив, мені раптом уперше за цю ніч по-справжньому стало страшно. Але це тривало мить, може, півхвилини. Лють, що досі за весь цей дурний, як я вважав, похід збиралася в мені, вихлюпнулася назовні. Я кинувся до божевільного чи до того, хто прикидався ним, і добряче трусонув його за плечі.
– Перестаньте сміятися, – наказав я і, коли той не послухався, стусонув його в груди.
– Ви б на моєму місці теж засміялися, – сказав жебрак, проте немовби отямлюючись. – Озирніться хоча б довкола. Ви бачили таке мертве місто?
– Мертве місто?
– Авжеж, без жодного вогника. Воно вмирає на ніч.
– Вмирає чи не вмирає, – все ще лютячись, сказав я, – а маємо щось робити. Ви знаєте, де тут лікарня?
– На іншому кінці міста.
– Дарма. Допоможіть її взяти на руки.
Жінка, а можливо дівчина, вже не стогнала. І все ж, нагнувшись над нею, я вловив ледь чутне дихання. Отже, жива. Я став її підводити, підклавши ліву руку під плечі, а праву намагаючись засунути під ноги, що визирали з-під темної спідниці. І раптом, коли її обличчя опинилося на рівні мого, здригнувся і ледве не впустив тіло на землю.
Лице здалося мені знайомим. Наступної миті я зрозумів: це провідниця з потяга, яким я щойно прибув до Старої Вишні. Людмила, провідниця з мого вагона, з якою щонайбільше півгодини тому попрощався.
– Що з нею? – спитав жебрак. – Вона померла?
– Ні, – сказав я. – Але якщо ми чекатимемо…
– Вибачте, – пробурмотів жебрак. – Мені здалося, що ви зойкнули. Я подумав…
– Я її знаю, – признався я, – це провідниця з потяга, яким я прибув.
– Провідниця? – чомусь аж скрикнув жебрак. – З цього потяга? Не може бути.
– Чому
