найближчого полустанку. Там і сядете на потяг. Послухайтесь – я вам добра бажаю. Інакше ви пошкодуєте, не раз іще пошкодуєте, що лишилися.
«Та він, окрім того, що схожий на жебрака, ще й божевільний», – подумав я. Як же від нього відчепитися? Я знову весь напружився.
– Добре, я побачу, – сказав якомога спокійніше. – Але не зараз, а вранці. Зараз я хочу відпочити. Як мені дістатися до вашого готелю?
Чоловік хрипко засміявся.
Я почув гострий терпкий запах, яким відгонило від нього. То був сморід чогось перегнилого й перепрілого, наче переді мною стояла не людина, а лежала купа ще торішнього листя. Купа, на яку цей обірванець щойно помочився, подумав з відразою я, почувши ще й запах аміаку.
– Ви можете дістатися до готелю, авжеж, можете… Тільки ви ніколи тоді не дістанетесь до самого себе, – сказав обірванець. – Бо такий шлях не пролягає через це місто. Це паршиве місто, яке називається Стара Вишня. Стара Вишня, ха-ха. Суцільна поезія. То ви не хочете вертатися?
– Можливо, завтра, – пообіцяв я, сподіваючись, що той нав’язливий чоловік відчепиться.
– Завтра? Завтра, тобто ніколи? – спитав жебрак. – Що ж, вам видніше. Ідіть до готелю. До готелю. Ось цією вулицею, потім повернете праворуч.
– Праворуч – коли? – уточнив я, прослідкувавши за помахом його руки.
– Коли побачите пошту. Пошту на розі. Її навіть у темряві можна роздивитися. Там два поверхи навіщось відмахали. Два поверхи для такого глухого задрипаного містечка…
Він затрясся, наповнений сміхом, який нагадував переливання води з пляшки в пляшку. І раптом замовк, напружено застиг, явно до чогось прислухаючись.
– Ви чули? – спитав, знов хапаючи мене за рукав. – Чули?
– Що я мав чути? – розсердився я, звільняючись від його чіпких пальців.
– Крик. Хтось ніби кликав на допомогу. Там… Знову. Чуєте?
Він показав кудись у темряву обіч станції, в той бік, де розчинився у темряві потяг. Я прислухався, але нічого, крім свисту вітру, не почув.
Чому я пішов за ним, за цим божевільним? Не тільки тому, що він умовляв, шарпав за рукав і переконував, ніби там попереду хтось кличе на допомогу. Мені раптом стало цікаво, авжеж, цікаво – куди він мене приведе? У якесь кубло розпусти, щоб пограбувати, а потім зарізати? Навряд чи в цьому містечку є якісь кишла. Плентаючись за ним, я відчував, як два почуття борються в мені: бажання повернутись і піти назад, доки ще бовваніє за плечима станція, і бажання штовхнути, вдарити цього ідіота, а тоді подивитися, як він зреагує: зарепетує, заплаче чи намагатиметься дати здачі? І все ж я не зробив ні першого, ні другого, я йшов, як і він, уздовж колії, ми обидва спотикалися об якесь каміння, дошки, ломаччя. Свистів за спиною вітер і дедалі більше шарпав поли моєї легенької курточки. Холод змусив мене застебнутися.
«До біса», – думав я, кляв і себе, і мого пришелепуватого проводиря, та все ж ішов за ним.
Під ногами шурхотіли галька й суха трава. Десь здалеку доносилися дражливі запахи
