мене… Ти мене вже…
Вона не договорила й затулила обличчя руками. Але тільки на якусь мить, а далі, напевно, отямившись, вдала, що поправляє зачіску.
«Звичайно, ви можете відмовитися, – сказав учора заступник голови обласного суду. – Тоді я…»
Він не доказав, але я знав – тоді він зміг би з чистою совістю відпустити мене на всі чотири вітри. Але я мусив би вертатися до Львова…
«Я не продаюся так дешево», – подумав я і подивився низенькому тлустому чоловічкові в очі.
Чоловік мовби засоромився. Але наступної миті відчув щось схоже на сором і я. Справді-бо, звідки чоловік за столом міг знати про мої взаємини з Валерією, про справжній стан моїх стосунків із Валерією, про те, що я її більше не кохаю…
– Як приїдеш, одразу ж напиши, – сказала Валерія тепер, щулячись під вітром на пероні. – Ні, краще зателефонуй. Ти, до речі, маєш гроші?
– У мене багато грошей, – усміхнувся я.
«Хоч би нарешті прибув той потяг», – подумав наступної миті й подивився на годинник над входом до вокзалу.
На ньому було 23:46. Потяг мав би вже прибути чи принаймні наближатися до станції, але його ще не було ні видно, ні чути.
«Я дивлюся, напевне, не в той бік», – подумав.
Та потяга не було видно і з другого боку. На годиннику – вже 23:48.
– Ти напишеш мені, щойно приїдеш, – повторила Валерія.
– Напишу.
– Обіцяй.
– Обіцяю, – легко, аж сам здивувався, вимовив я.
– Не напишеш, – зітхнула Валерія. – Але чому, Жоро?
«Ось вона й гнівається, – подумалося. – Інакше назвала б Юрієм, Юрчиком, Юрасиком…»
«Невже тобі хочеться, щоб вона тебе зараз так називала?» – спитав я себе.
Відповіді не було. Як не було поки що й потяга. «Може, він зовсім не приїде?» – подумав я і побачив нарешті вдалині вогники, які рухалися.
Валерія знову щось сказала, але цього разу я не розчув, що саме, а перепитувати не став. У кишені намацав квиток, куплений учора, – один із чотирьох, що продавалися на цей прохідний потяг у касі попереднього продажу Луцького вокзалу. Його я купив одразу, ну, може, десь за годину після того, як довідався, що мене направляють до Старої Вишні.
Я відсмикнув руку, наче обпікся.
3 серпня
Яскраве світло, яке било мені в очі, було таким сліпучим, що я мимоволі затулився руками. Та безжальні пекучі промені проникали крізь щілини між пальцями, здирали на пальцях шкіру, пробираючись до повік, випікаючи очні яблука. Біль робився таким нестерпним, що я не витримав і закричав. Звук мого розпачливого крику вдарився об стіни високої сірої будівлі з грубими круглими колонами, до якої я перед тим невідомо чому поспішав. «Якщо пригадаю, чому йшов до цього будинку, світло перестане мене мучити», – зненацька подумалось мені. Однак безжальні прожектори не давали зосередитись, вогняний сніп пік із чимраз новою, ще страшнішою силою. Я вже нічого не бачив, лише відчував сотні, тисячі розпечених голок на своєму
