ви… Дякую. Просто дякую.
Перш ніж піти далі, провідниця повагалася якусь мить. Спитати чи ні? Ну що їй до того, чому він їде до маленького містечка, загубленого серед поліських лісів? І все ж вона спитала:
– Ви у відрядження?
– У відрядження? – чомусь здивувався чоловік. – Ні, не у відрядження. На роботу. – І пожартував: – На постійну роботу! На трирічне заслання.
Із веселого, приязного тону провідниця зрозуміла: він аж ніяк не проти з нею порозмовляти. Вона, здається, навіть йому подобається. А чому б і ні? Адже вона теж не потвора, доволі симпатична, якщо вже бути відвертою, хлопці з депо липнуть поглядами, а Коля-бригадир каже…
Провідниця обірвала думку, що поволокла її невідомо куди, у темну безвість, і спитала:
– То ви за направленням?
– Авжеж, – веселості в його голосі навіть додалося. – Після університету. Перед вами бовдур, якого мали залишити у Львові, але не залишили. Навіть у Луцьку не зумів затриматися. Тепер їду в поліську Тьмутаракань. – Він тріпнув непокірним чубом. – Тож як повернетеся – передавайте привіт Львову. Ви ж зі Львова?
– Зі Львова?
– Даруйте? – Хлопець трохи знітився. – Я гадав – бригада львівська, а не санкт-петербурзька, бо ж розмовляєте українською…
– Так-так, бригада львівська.
«А сама я зі Старої Вишні», – хотіла признатися провідниця, але знову нічого не сказала. Нащо йому знати? Натомість, перш ніж остаточно позбутися цього спілкування, таки поцікавилася:
– Ви будете вчителем? Не вгадала? Лікарем?
– Знову не вгадали. – Пасажир, проте, явно не був розчарований. – Я юрист.
– Юрист?
– Що, не схожий?
– Ні, чому ж… Але… Ви… будете суддею?
Досі вони розмовляли впівголоса, бо ж довкола спали люди. Але останні слова провідниця вимовила гучно, майже вигукнула. Вигукнула проти своєї волі.
– Судді на вигляд солідніші, еге ж? – по-своєму, очевидно, розтлумачив її подив пасажир. – Може, буду й суддею. Колись таки буду. Поки що просто працюватиму в суді. Куди ви…
– До інших пасажирів… Спіть, я вас розбуджу…
Провідниця швидко пройшла до кінця вагона.
Коли вона перевірила всі квитки й повернулася у своє купе – там уже лунала музика. Стрімка, нахабна, вона, здавалося, розколювала тишу сонного вагона, мов дужий залізний молоток горіхову шкаралупу. Враження посилювало шипіння й постійна робота ударника, що, видно, не шкодував рук, відбиваючи стрімкі такти. Провідниця зрозуміла: Коля-бригадир уже прийшов. Він полюбляє заявляти про себе гучно, і плювати йому, що пасажири сплять, що за вікном ніч, що він мав би, навпаки, оберігати спокій у вагоні.
Так і є, сидить із транзисторним приймачем у руках, а в очах, що з веселою нахабністю дивляться на неї, провідниця бачить себе – очі, сірі, майже блакитні, вбирають її, щоб зі звичною певністю затягти, мовби збільшуючись із кожною наступною
