style="font-size:15px;"> – Та ти сьогодні якась сама не своя. – Він зазирнув Людмилі в очі. – Я ще тоді помітив, як у потяг сідали. Що сталося, Людо?
«Тоді ти не міг помітити, – подумала Людмила, – тоді ще нічого не трапилося, тоді я ще нічого в собі не відчувала, хіба те, що проминатимемо Стару Вишню, трохи тривожило. Але то так, дрібне хвилювання, не вперше…»
– То що сталося? – допитувався Коля. – У гуртожитку хтось образив?
– У гуртожитку? Ні. – Людмила похитала головою. – Хто мене мав образити?
– Ну, може, Вірка. Ти казала…
– Ні-ні. Вибач. Сховай лікер.
– Як хочеш. Куди поставити? Людо… – У його голосі прокинулися незвичні, мовби жалібні нотки. – Це ж тобі подарунок від мене.
– Скоро станція, Колю.
– То й що? Стоїмо тільки дві хвилини. До Ковеля ще година. Ні, ти таки сама не своя.
Людмила звільнилася від його рук, ледь стрималася, щоб не відштовхнути. Бригадир не опирався, плюхнувся на лавку. Ця легка перемога допомогла Людмилі трохи отямитися. Він же ні в чому не винен. А вона має те, що заслужила. Колю й заслужила, хоч це ще не найгірший варіант. Не одна з їхньої бригади була б не проти Колиної уваги. Та ж Вірка, яка перед тим, кажуть, була його симпатією, пробувала навіть задиратися. Але то було ще два місяці тому.
Що її саму мучить зараз? Невже причина в тому хлопцеві, який іде до Старої Вишні? Ні, не в ньому самому, а в чомусь іншому, що пов’язано з ним. У чому тоді? Щось мовби крутиться в голові, але не може стати думкою.
– То ти не хочеш сказати, що трапилося?
Людмила стенула плічками. Відвернулася, взялася знічев’я переставляти на тумбочці склянки. І раптом відчула: з-під повіки правого ока щось викочується, тепле й вологе. Сльоза?… Боже, це ж сльоза, вона от-от заплаче, ладна заплакати… Тернула пальцями під оком, і їй здалося – палець відчув солоність маленької краплини, бо та почала вбиратися у пори шкіри.
– Ти… плачеш? – здивовано спитав Коля-бригадир, посунувшись до неї.
– Ні-ні, тобі здалося.
Людмила поспішно відвернулася, ще раз тернула під оком. Коли ж повернулася до нього, подивилася у його гарні зіниці, схожі зараз на дві блакитні цятки серед хмари, що розповзлася перед нею, її власні були сухими, принаймні їй хотілося, щоб так було.
– Я хочу тобі щось сказати, Колю, – промовила вона стиха помертвілими губами.
2 серпня
Ми зійшли з тролейбуса й побачили низеньку світло-зелену, чи, радше, салатову будівлю вокзалу – та наче випливала назустріч із темряви, підсвічена двома ліхтарями, що стояли пообіч центрального входу.
– У Луцьку такий маленький вокзал? – здивувався я.
– Хіба ти ніколи його не бачив? – своєю чергою здивувалася Валерія.
– Ні, – заперечив я. – Я ж їздив до Львова через Володимир. А минулого разу, якщо пригадуєш, ми поверталися автобусом.
Ми оминули хоч і низьку, але довгасту будівлю, вийшли на перон. Тут, коли вже спинилися біля самої колії, Валерія поставила
