пошепотіла жінка. – Ви можете… Я можу заплатити…
Вона стала розстібати ґудзики на халаті так само гарячково, наче наосліп.
– Послухайте, я не з вашого суду, – сказав я. – Я тільки приїхав до вас. Приїхав дві години тому.
– Не суддя? – простогнала жінка, відступила назад та раптом знову накинулася на мене.
Я мовчки відштовхнув її і вибіг надвір. На Стару Вишню поволі, але нестримно насувався світанок.
Дочвалавши до лавки перед готелем, я ліг на неї. Підклав під голову сумку, заплющив очі з єдиною метою – якомога швидше заснути. Хоча б на мить, якщо не на годину. До біса всі ці нічні пригоди. Але щойно моя спина торкнулася твердої лавки і стулилися повіки, як одразу ж побачив схилене наді мною лице Людмили, провідниці. Вона докірливо дивилася на мене. Мов зачарований, я також вдивлявся у її такі знайомі, неповторні, незбагненно привабливі риси. Нарешті я простягнув до неї руку, але рука пройшла крізь її тіло. Як не дивно, це мене аж ніяк не злякало. Зате я зрозумів, як маю діяти далі. Мені треба пройти крізь неї всьому. Геть усьому. Якщо вдасться це зробити, я буду зовсім новим.
«А може… може, трапиться ще дивніше», – подумав я і підвівся.
Моє тіло не пройшло крізь її, а розчинилося у прозорій безтілесній оболонці. Я теж став невагомим. Я нічого не відчував і поволі здіймався в повітря. І, піднімаючись, ставав і будинком готелю, і деревом перед ним, і лавкою, яка попливла за мною. Я розчинявся у довколишньому просторі, був частинкою його й водночас усім, із чого складався цей простір, містечком, що звалося Старою Вишнею, лісом, який виднівся за містом, – спочатку я його побачив, а потім став ним. Над лісом поволі, безшелесно, велично і просто викочувалося велике червоне колесо.
– Молодий чоловіче, прокиньтеся, – почув я. – Ви хотіли поселитися в готелі?
Я розплющив очі й побачив жінку років п’ятдесяти – кругловиду, з червоними прожилками на щоках.
– Ви хотіли поселитися в готелі? – повторила вона.
– Так, – сказав я і підвівся.
З-за готелю визирало сонце – майже таке, як я щойно бачив уві сні. Лагідний літній ранок стояв над Старою Вишнею.
– Вибачте. Але вночі готель був зачинений, і я…
– Там біля дверей є кнопка. Треба було її натиснути.
Як усе просто, подумав я. Подивившись на годинник, побачив, що вже за чверть восьма. Гаразд, хоч умиюся, приведу себе до ладу.
Ох і сон мені наснився, подумав, плентаючись за огрядною тіточкою до готелю. На щось він схожий, щось нагадує. Але що, ніяк не можу пригадати. Ніяк не можу.
…Після півторагодинного перебування в маленькому номері, де, крім двох ліжок і двох стільців, умивальника й шафи, нічого не було, вмитий, поголений, хоч і не дуже виспаний, я постав перед головою місцевого районного суду – моложавим підтягнутим чолов’ягою з чіпким, майже колючим поглядом. Від нього я дізнався, що супровідні документи на мене вже переслані, що мене характеризують як одного з найздібніших цьогорічних випускників юрфаку.
