слів. Усе думав про те, чи справді Людмила загинула. Хтось наче обхопив мені голову руками і кричав у самісіньке вухо, що Людмила жива, що вона мене чекає. Доки ж це триватиме, подумав я, зараз же день. Я не знаю ніякої Людмили. Я ні в чому не винен. Мені раптом захотілося затулити вуха чи ще якось змусити змовкнути осоружний голос. Я уже підняв руки. І опустив – до кабінету заходив маленький згорблений чоловічок. За ним увійшов іще один, потім другий, третій, четвертий. Я мимоволі, передчуваючи недобре, заплющив очі.
– Ось і наш Антон Петрович, – почув я голос голови суду. – Познайомтеся, Георгію Васильовичу.
Повіки розтулялися важко, вони, здавалося, аж скрипіли. Спершу я побачив білу смужку стіни, яка бігла до чогось громіздкого й темно-коричневого. Шафа? Потім око впустило до моєї свідомості частину вікна, частину стола й за ним когось, кого неможливо було впізнати.
– Що з вами? – слова належали величезному чоловікові за столом, котрий заповнював весь кабінет.
Очі нарешті зовсім розплющилися. Інший чоловік – маленький, згорблений – стояв переді мною і простягав до мене руку. Він був один. Запобігливо посміхався. Я здогадався, що це і є судовий виконавець, який має здати мені квартиру.
15 листопада
Я подивився у вікно і зрозумів, що дощ не перестане. А якщо й перестане, то ще не скоро. Довгий осінній дощ, який почався десь по обіді, тепер посилився. У надвечірніх сутінках перед вікном мого маленького кабінету на першому поверсі тьмяно блищали дві чималі калюжі. Я подумав, що сьогодні, напевне, не доведеться вирушати в мої щовечірні більш ніж дивні походеньки. Думати так було втішно.
Ось уже четвертий місяць я живу у Старій Вишні. Містечко маленьке, якщо пройти сотню-дві метрів від центру, потрапляєш у царство садків, тепер, восени, напівголих, і одноповерхових осель. У центрі – три бари, ресторан, щоправда, вечорами, а вдень його приміщення править за їдальню. Іноді мені здається, що ці бари, «барчики», як їх тут називають, зсуваються докупи, відстань між ними дедалі зменшується і зменшується. Ось-ось вони зіллються у щось більше, а проте не менш задушливе, заповнене димом сигарет із чужими літерами на пачках – ними бавляться місцеві «круті» хлопці. Втім, тих «крутих» можна перерахувати на пальцях, якщо не однієї, то двох рук напевне. Вони ходять із бару в бар, за вечір встигають обійти всі три, а часом навідатися і до четвертого, і п’ятого, розташованих на північній і південній околицях Старої Вишні. Іноді хлопці влаштовують собі розваги – на їхнє замовлення в усіх трьох барах вмикають «на повну котушку» музику – йде змагання, у кого гучніше або хто довше витримає ту саму пісню. Рекорд належить місцевому рекетиру Віталику на прізвисько Буцол – він витримав тридцять одну «Морячку».
Бари називаються – «Нептун», «Вітрячок» і «Венеція». «Вітрячок» ще зрозуміти можна. А от чому «Венеція»? Стара Вишня загубилася серед поліських лісів, і можна заприсягтися, що дев’ять з десяти старовишнівців ніколи в житті не бачили моря.
– Чому
