у дверях.
Пуаро чекав, доки її обурення стихне, а тоді, повертаючись до свого ділового тону розмови, запитав:
– Тепер щодо сварки. Що ви про це знаєте?
– Що ж, сер, я вчора йшла коридором…
– Котра то була година?
– Не можу точно сказати, сер, та ще було далеко до вечері. Можливо, четверта… а може, трішки пізніше. Тож, сер, як і говорила, я саме проходила повз, коли почула тут розлючені крики. Я не збиралася підслуховувати, але… сталося те, що сталося. Я зупинилася. Двері були зачинені, та господиня говорила дуже різко й чітко, і я добре розчула, що вона сказала. «Ти брехав мені, ти мене обдурив», – мовила вона. Я не чула, що відповів містер Інґлторп. Він говорив набагато тихіше, а вона відповіла: «Як ти смієш? Я тебе утримувала, одягала та годувала! Ти всім мені завдячуєш! І ось як ти мені відплатив! Накликавши ганьбу на наше ім’я!» Я знову не розчула його відповіді, та вона продовжувала: «Що б ти не сказав, це нічого не змінить. Я чітко знаю, як мені треба вчинити. Я вже вирішила. І не думай, що страх перед розголошенням чи скандалом між чоловіком та дружиною мене зупинить». Тоді мені здалося, що вони мали намір виходити, і я поквапилася піти геть.
– Ви впевнені, що чули голос містера Інґлторпа?
– О так, сер, хто ж іще це міг бути?
– Гаразд, що відбувалося далі?
– Пізніше я повернулася в коридор; та все вже було тихо. О п’ятій годині місіс Інґлторп подзвонила у дзвоник і попросила принести їй чашку чаю – і більше нічого – у будуар. У неї був жахливий вигляд – бліда, схвильована. «Доркас, – каже вона, – я отримала такий удар». «Прикро це чути, мадам, – відповідаю їй, – вам покращає після гарячої чашечки чаю, мадам». Вона щось тримала в руці. Не знаю, чи то був лист, чи просто аркуш паперу, та на ньому було щось написано, і вона так на це дивилася, наче не могла повірити. Вона прошепотіла сама до себе, наче забула, що я там була: «Ці кілька слів – і все змінилося». А потім каже до мене: «Ніколи не довіряй чоловікам, Доркас, вони цього не варті!» Я спішно вийшла й принесла їй чашку хорошого міцного чаю. Вона подякувала і сказала, що їй стане краще, коли його вип’є. «Я не знаю, що мені робити, – проговорила вона. – Скандал між чоловіком та дружиною – то жахлива річ, Доркас. Я б воліла все приховати, якби це було можливо». У цей момент увійшла місіс Кавендіш, і вона більше нічого не додала.
– Вона тоді ще тримала в руках той лист, чи що то було?
– Так, сер.
– Що б вона могла з ним удіяти після цього?
– Власне, не знаю, сер, гадаю, замкнула б його у своєму фіолетовому бюварі.
– Саме там вона зазвичай зберігає важливі папери?
– Так, сер. Вона приносила його вниз щоранку й забирала нагору щовечора.
– Коли вона загубила від нього ключ?
– Вона не змогла його знайти вчора в обід, сер, і попросила мене ретельно пошукати. Вона була дуже цим засмучена.
– Та в неї був дублікат, чи не так?
– О так, сер.
Доркас дивилася на нього з великої цікавістю, і, правду кажучи, я
