чином про футбол.
– Це через знеболювальне, яке ми вам вкололи.
Фермін заспокоєно кивнув.
– Я так і подумав, коли Господь заявив, що вболіває за «Атлетико Мадрид».
Лікар ледь-ледь усміхнувся й пробурмотів якісь інструкції до медсестри.
– Скільки часу я вже тут?
– Годин вісім.
– А дитина?
– Маленький Ісусик?
– Ні, дівчинка, що була зі мною.
Лікар перезирнувся з медсестрою.
– Мені шкода, але з вами не було дівчинки. Як мені відомо, вас дивом знайшли на одному з дахів у кварталі Раваль. Ви спливали кров’ю.
– А дівчинки разом зі мною не принесли?
Лікар опустив очі.
– Живої – ні.
Фермін спробував підвестися. Медсестра й лікар вклали його назад у ліжко.
– Лікарю, мені треба вибратися звідси. Десь там беззахиснє дитя, якому потрібна моя допомога…
Лікар кивнув медсестрі, і та відразу ж дістала ампулку зі свого візка з медичним начинням, який супроводжував її під час обходу поміж ліжками хворих, і взялася готувати ін’єкцію. Фермін замотав головою, але лікар міцно тримав його.
– Боюся, я не можу поки що вам дозволити піти звідси. Потерпіть трохи. Мені б не хотілося потім хвилюватися за вас.
– Не турбуйтеся, у мене життів більше, ніж у кішки.
– А сорому менше, ніж у політика! Тому попрошу вас більше не щипати медсестер за сідниці, коли вам міняють пов’язку. Домовилися?
Фермін відчув укол голки в праве плече, і холодок розійшовся по його жилах.
– Лікарю, будь ласка! Чи не могли б ви порозпитувати про неї? Її звати Алісія.
Лікар відпустив пацієнта, і Фермін розслабився на ліжку. Його м’язи стали як желе, а зіниці розширилися, перетворивши довколишній світ на малюнок акварельними фарбами, які поступово розмивало водою. Далекий голос лікаря загубився у своєму ж відлунні й затих. Фермін відчув, як провалюється крізь ватні хмари, і побачив, як білість приміщення кришиться й перетворюється на порохнисте світло, що випаровується в рідкий бальзам – обіцянку хімічного раю.
18
Його виписали по обіді, тому що в лікарні вже не давали ради, і всі пацієнти, які не були при смерті, вважалися здоровими. Споряджений дерев’яною милицею й новим комплектом одягу, який перейшов до нього від котрогось небіжчика, Фермін перед самим виходом із клінічної лікарні з великими труднощами забрався в трамвай, який привіз його знову до кварталу Раваль. Там він узявся ходити по кав’ярнях і крамницях, що були відчинені, розпитуючи всіх, чи ніхто не бачив дівчинки на ім’я Алісія. У відповідь цьому худому й змарнілому чоловічкові люди лише мовчки хитали головами, гадаючи, що бідолаха, як і багато інших, марно шукає свою мертву доньку, ще одну серед тих дев’ятисот – сотня з яких діти, – що загинули того дня, 18 березня 1938 року, на вулицях Барселони.
Коли стемніло, Фермін уже пройшов усю Ла-Рамблу згори донизу.
