у світі людей, які люблять по-справжньому? Будда вчив необхідності співчувати іншим: краще бути жертвою, ніж катом. Чи багато хто розуміє це? Якщо навіть великі, що втілюють божественне на землі, не змогли змінити світ, то не варто надто довіряти формулам, потрібно більше покладатися на власні сили, вірити в те, що здатний зробити і передати іншим кожен з нас.
Ми вважаємо, що зовнішній, загальний мир обов’язково прийде з набуттям людьми внутрішнього спокою. Доти, доки у світі залишатимуться егоїсти, що понад усе ставлять матеріальне, буде існувати й експлуатація. Поки живуть ті, хто ненавидить інших лише за те, що їхні очі іншого кольору, у світі буде процвітати расизм. Доки люди відповідатимуть на питання стусанами, навіть не намагаючись зрозуміти співрозмовника і спокійно порозумітися, у світі буде панувати насильство. Все це – випробування, які необхідно витримати, і не варто думати, що мир у всьому світі буде проголошений декретом. Ми вже бачили, як діють декрети, як функціонує Ліга Націй. Ми повинні створити новий світ, не схожий на нинішній, повинні відродити світ. Цей процес відтворення світу нового, відмінного від колишнього, здійснюється кожним із нас. Тому ми приділяємо так багато уваги індивіду, а не особистості, яка за своєю природою егоїстична і живе тільки для себе, – тому, хто зможе жити у злагоді з іншими, простягаючи руки не тільки в очікуванні милості, але в пориві бажання по-братськи обійняти іншого; тому, хто не лише вкриє нужденного своїм плащем, але зможе віддати йому цей плащ. Мабуть, варто переосмислити заповідь «Люби ближнього свого, як самого себе». Може бути, любити ближнього потрібно більше, оскільки завжди знайдуться ті, кому ця любов потрібніша, ніж нам. Багато з нас – молоді, захищені соціально і економічно, але є і ті, що не мають цього. Є ті, хто не має нічого, крім простягнутої руки, і ми повинні виявити до них більше любові, ніж до себе.
Чи не настав час знову повернутися до «осередка суспільства» – сім’ї, в якій батьки любили б своїх дітей ще до їхнього народження? Ми маємо на увазі не популярні нині дебати – бути чи не бути сім’ї, а природний зв’язок чоловіка і жінки, їхнє справжнє бажання мати дітей, яких вони очікували б із любов’ю. Хіба ми не можемо поводитися так у будь-якій ситуації, завжди? Хіба ми не можемо любити своїх учнів незалежно від того, якими вони стануть? Хіба не можемо з посмішкою зустрічати своїх колег по роботі?
Мабуть, така зброя могутніша за будь-яку іншу. Нам здається, що ніякий снаряд не зміг би змінити світ так, як його здатна змінити щира посмішка. Чому ми заходимо до крамниці з пригніченим виразом обличчя? Що дає нам ця похмурість? Що з нами сталося? Чи не з’їхали ми з глузду?
Спробуймо повернутися у природний стан. Для цього недостатньо лише читати, хоча і це добре; тут потрібні наші власні зусилля у налагодженні людських взаємин і трохи любові, яку ми здатні дарувати один одному. Треба повернутися до нормальних відносин з іншими людьми, з природою. Людина не повинна бути ворогом усього сущого, що забруднює повітря і землю, а
