цієї кімнати нікого.
Паркер шанобливо втрутився:
– Пробачте, сер. Якщо замкнути двері до головного холу, ніхто не матиме доступу до цієї частини будинку. Ці сходи ведуть лише до спальні та ванної кімнати містера Екройда. Зв’язку з рештою будинку нема. Колись тут були двері, але містер Екройд замурував їх. Він хотів, щоб його кімнати належали йому цілком.
Для прояснення ситуації я додав чорновий ескіз правого крила будинку. Невеликі сходи, як пояснив Паркер, вели до однієї великої спальні, утвореної внаслідок об’єднання двох кімнат, а також прилеглої ванни та туалету.
Інспектор зрозумів ситуацію з першого погляду. Коли ми опинилися у великому холі, він замкнув за собою двері та поклав ключ до кишені. Потім тихо проінструктував констебля, і той налаштувався піти.
– Треба розібратися з тими слідами від взуття, – сказав інспектор. – Але спершу мушу перекинутися кількома словами з міс Екройд. Вона останньою бачила дядька живим. Вона вже знає?
Реймонд похитав головою.
– Тоді ще зо п’ять хвилин не говоритимемо. Вона краще відповість на запитання, якщо не буде засмучена правдою про свого дядька. Скажіть їй, що сталося пограбування, і запитайте, чи вона не проти одягтися і зійти, щоб відповісти на кілька запитань.
Реймонд пішов нагору виконувати доручення.
– Міс Екройд зараз зійде, – повідомив він, повернувшись. – Я переказав їй те, що ви порадили.
Не минуло й п’яти хвилин, як Флора, у світло-рожевому шовковому кімоно, зійшла сходами. Вона здавалася неспокійною і збудженою.
Уперед виступив інспектор.
– Добривечір, міс Екройд, – привітався він чемно. – Боюся, була спроба пограбування, тож ми хочемо, щоб ви допомогли нам. Що то за кімната? Більярдна? Заходьте сюди та присядьте.
Флора присіла на краєчок широкого й завдовжки з усю стіну дивана та подивилася на інспектора.
– Я не дуже зрозуміла. Що вкрадено? Що я повинна вам розповісти?
– Загалом таке, міс Екройд. Паркер стверджує, що ви виходили з кабінету свого дядька за чверть до десятої. Це так?
– Саме так. Я прийшла побажати йому на добраніч.
– Час точний?
– Ну, це було десь тоді. Напевно не скажу. Можливо, пізніше.
– Ваш дядько перебував сам чи з кимось іще?
– Він був сам. Доктор Шеппард уже пішов.
– Ви часом не зауважили, вікно було відчинено чи зачинено?
Флора похитала головою.
– Не можу відповісти. Штори було опущено.
– Саме так. А дядько поводився звично?
– Думаю, так.
– Можете розповісти нам, як саме все відбувалося?
Флора на мить замовкла, наче намагаючись згадати.
– Я зайшла і сказала: «Добраніч, дядьку, я лягаю спати. Сьогодні я втомилася». Він щось пробурмотів і… Я підійшла, щоб поцілувати його, а він сказав, що сукня мені личить, а тоді попросив піти,
