церкви, намагався реформувати її. І тому, здавалось би, мав би приділити увагу християнському просвітництву Ярослава Мудрого.
Не приділялася велика увага цьому князю і в російській імперській історіографії ХІХ ст. Відомий історик Микола Карамзін (1766—1826) коротко говорить про правління Ярослава Мудрого. Називає його «монархом всієї Росії», вказуючи, що той володарював «від берегів моря Больтійського до Азії, Угорщини й Дакії». Серед заслуг Ярослава Карамзін називає його перемогу над печенігами, у результаті упорядкування та переклад з польської чого «Росія назавжди звільнилася від їхніх жорстоких нападів». На честь цієї перемоги, вказується, Ярослав побудував Софію Київську. Відзначає історик також релігійність князя, майже повторюючи слова давньоруського літописця: «Цей государ… дуже любив церковні статути, духовних пастирів і особливо чорноризців; не менше любив він і книги божественні: велів їх перекладати з грецької на слов’янську мову, читав їх день і ніч, багато їх переписав і наказав покласти в церкві Софійській для народного вжитку»23.
Ось і майже все. Карамзін у розповіді про Ярослава близько половини тексту присвячує його дочкам – Єлизаветі, Анні й Анастасії, які вийшли заміж за іноземних монархів. Історик дає панегіричну характеристику князю – в дусі роялістської лояльності, але без якогось захоплення: «Ярослав заслужив у літописах ім’я государя мудрого; не здобув зброєю нових земель (насправді цей князь завоював нові землі й підпорядкував їх Руській державі. – П. К.), але повернув утрачене Росією в бідах міжусобиць; не завжди перемагав, але завжди показував мужність; заспокоїв вітчизну і любив свій народ»24.
«Історія…» Карамзіна мала великий вплив на російське суспільство в першій половині ХІХ ст., зрештою – і в наступні часи. Цей твір значною мірою визначив уявлення росіян на свою історію в «еру націоналізму». Однак у цій історії Ярославу Мудрому відводилося загалом скромне місце. Він всього лише продовжувач справ свого батька – Володимира. Нових земель не завоював – а це для тогочасної російської свідомості було мінусом. До видатних полководців не належав. Сумнівно, що такий персонаж міг стати знаковою фігурою для російського націоналізму, викликати зацікавлення в істориків та письменників.
Не приділяє постаті Ярослава Мудрого багато уваги й Сергій Соловйов (1820 – 1879) у своїй «Історії Росії з найдавніших часів» – першому гранд-наративі російської історії. Вчений цілком справедливо вказав на те, що Ярослав «не заслужив такої приємної пам’яті в народі, як його батько; незважаючи на це, його діяльність має важливе значення в нашій історії»25. Це значення Соловйов бачив передусім у тому, що Ярослав сприяв утвердженню християнства на Русі. Але він звертав увагу ще на один момент: «…Ярослав не був князем лише в значенні вождя дружини, який прагнув у далекі сторони за завоюваннями, славою та здобиччю; Ярослав, як бачимо, був більш князем-урядником країни»26. Із таким підходом вченого до оцінки цієї історичної постаті варто погодитися.
Н. М. Карамзин об истории государства Российского. – М., 1990. – С. 53.
Там само. – С. 55.
Там само. – С. 211.
