в сепаратизм окремих земель. Цей сепаратизм знову ж знайшов собі опору в стремлінні княжої династії до якнайбільшої децентралізації й вироблення собі якнайбільшого обсягу влади, в ролі намісників великого князя Київського. Власне, цьому сприяла сама система управління, яка полягала в тому, що князь-батько роздавав своїм синам окремі землі в управу. Коли помер в 1054 р. Ярослав, то бачимо, що його держава була поділена на сім частин в руках його синів, котрі негайно почали змагатися за київський престол»38.
«Пропольська» діяльність Ярослава Мудрого сприймалася Грушевським як явище негативне. При цьому не особливо враховувалися реалії далекого ХІ століття. Зрештою, історик чомусь «забув» «антипольські заслуги» Ярослава Мудрого – адже цей князь здійснював походи на терени Польщі, завдаючи полякам відчутних ударів.
Якщо в російській та українській національних історіографіях було намагання привласнити спадок Київської Русі, зробити його своїм, то радянська історіографія спробувала тут знайти «компромісну» формулу. Радянським вченим, який обґрунтовував концепт давньоруської народності, був Володимир Мавродін (1908— 1987). Йому належить низка робіт, зокрема «Утворення Давньоруської держави та формування давньоруської народності», де він проводив ідею існування такого етносу39. Такий концепт відповідав «інтернаціональній формулі» радянської держави, котра трактувалася як «добровільний союз народів».
Представлення Київської Русі як «колиски» росіян, українців та білорусів збереглося і в постсталінський період40. Правда, в ньому акцент робився на «російськості» Русі. Дослідження давньоруського спадку було прерогативою переважно російських радянських істориків, які, відповідно, в проросійському дусі інтерпретували середньовічну історію. Через те в радянській історіографії Русь сприймалася передусім як Росія.
В історії цієї «русифікованої» Русі певне місце відводилося й князю Ярославу Мудрому. Він, щоправда, за часів СРСР не дочекався спеціального монографічного дослідження. А ставлення метрів радянської історіографії, які займалися проблемами Київської Русі, до нього було стримане. Наприклад, Борис Греков (1882— 1953) вважав, що об’єктивно боротьба Ярослава Мудрого відповідала інтересам єдності держави, але досягнення ним «самовладдя» не обійшлося без моральних втрат41. Приблизно таке ставлення зустрічаємо і в Бориса Рибакова (1908—2001). Хоча Ярослав Мудрий, на його думку, заслужив на урочистий запис про «успение царя нашего», зроблений у Софії Київській, проте в житті він не був прикладом бездоганного лицарства. Багато чого позитивного в образі цього князя, на думку історика, варто віднести на рахунок придворних літописців42. Не будемо дискутувати, наскільки така оцінка є справедливою. Відзначимо лише, що в радянській історіографії нерідко спостерігалося моралізаторство при оцінці діячів минулого.
Історики періоду сталінізму почали розглядати давню Русь як
Там само. – С. 53—54.
У нинішній час концепт давньоруської народності не користується популярністю, зокрема в Україні. Та все ж є його адепти. Наприклад, це стосується Петра Толочка. Див.:
