За що? – Мама падає на коліна й заломує руки. – Та він же ніколи мухи не зобидив! Він же такий… Та в селі всі потвердити можуть! Куди ж ви його?
– Много вопросов, гражданочка! Нєльзя бути такою любознатєльною. Як гласить народна мудрість, а ви ж прєдставітєльніца цього самого народу, любопитній Варварі носа відірвали! Так що бережіть свого носа! – знову регоче високий.
Нижчий відштовхує Марійку, яка підбігла до тата. Сестра падає на вищого, той хапає її за косу.
– Нєвєста, ти оглохла? Ниньки ми сватаємо твого папашу. А ти сиди й не рипайся! Поки що…
Я зірвався з ліжка, кинувся на нього. І від удару ногою в живіт відлетів до печі.
Двері жалібно скрипнули, ніби якийсь нічний птах раптом сполохано заквилив на порозі. Худорлявий, жилавий, трохи зігнутий вічною селянською роботою, тато вхопився за одвірок, різко повернувся на мій зойк, але не кинувся назад, тільки якось безпомічно глянув на мене.
– Бережи маму й Марійку!
Я бачив через відчинені двері, як він ішов до автомобіля, що великим чорним жуком-гробовиком причаївся за ворітьми й поблискував проти місяця залізним панциром – повільно, якоюсь старечою ходою, ніби раптом перетворився на згорбленого діда. «Воронок» сердито блимнув двома жовтими банькатими очима на розквашену дорогу, голосно чмихнув, роззявив пащу, проковтнув нашого тата, пирхнув на нас смердючим димом і, злившись із чорнотою ночі, покотився геть.
Того Великодня ми не скуштували ні шинки, ні ковбаски. Мама все повивозила до міста. Але це не допомогло. За два тижні її сповістили, що її чоловіка Прокопа Горнича разом з іншими арештованими «за пособничество местным бандитам отправили по месту назначения». Де саме те «место назначения» – ані слова.
Пособляв тато хіба буханцем хліба та куснем сала. До нас і справді часом навідувалися з лісу. Свої ж, сільські – сусід Василь Химин, Марійчин хрещений Йосип Чорненький, троюрідний мамин брат Олексій Мартинчук, який до війни разом із татом на заробітки їздив. Але про це жодна жива душа не відала. Не прийнято було в селі обговорювати таке. Хоча хто тоді не ділився бульбою чи хлібом з односельцями? Отож геть усіх можна було б вислати із Залісців туди, де Макар телят не пас. Причиною ж того нічного візиту було не так «пособничество», як хата наша – з жовтого брусу, під білою бляхою. Ми її три роки всією сім’єю ліпили, як ластівки гніздо.
Добре пам’ятаю той святвечір: мама, промовляючи традиційне «Дай нам Боже всім нового Різдва діждати у здоровлі та добрі…», додала, подивившись на покуть: «…і в своїй хаті». Ми жили тоді в старенькій хатині разом із бабусею, дідусем і татовим братом, тож мама не раз казала: нічого так не хотіла б, як нову хату – простору, зі світлицею, і щоб ґаночок зі східцями, і квіти під ґанком, і залізний півник на комині. Тоді, за святковим столом, тато промовчав, тільки якось пильно-пильно на свої руки подивився, ніби зважував, чи впораються вони, до всякої роботи звичні, ще й із таким клопотом, як будівництво.
А як
