Тільки й того, що дивився та вірші писав, писав і дивився. Інколи мені здавалося, що вона про все здогадується. Але то були тільки здогади, а тепер і вони випаровувалися, як вранішня роса на траві.
Стояв і боявся підійти до хати, ноги наче прикипіли до землі – не мав сили їх відірвати. Скинув черевики, провів стертими ступнями по молоденькій траві, відчув її прохолодний лоскіт і раптом впав і зразу ж заснув як убитий: далися-таки взнаки майже двомісячна мандрівка, недоїдання, недосипання й безконечне загострене відчуття небезпеки. Після пригоди під Москвою найбільше боявся, що мене можуть спіймати під час сну, безборонного, розслабленого, і тоді я не зможу втекти. Тому й спав відтоді, як заєць під кущем: одне око дрімає, друге – навколо позирає.
Тепер сон повністю забрав мене у своє царство, де так легко міняються місцями земля й небо, зміщуються часові площини й разом ходять мертві й живі. Я побачив маму й Марійку. Стояли посеред безкрайніх снігів, міцно обійнявшись, у грубих фуфайках лісорубів, у протертих кирзяках, махали мені привітно руками в грубих брезентових рукавицях і наказували передати вітання селу. Я просив їх іти за мною, переконував, що це ж так близько, рукою подати: тільки річку перебрести – і вже наша вулиця. Вони завагалися й нібито вже зібралися йти. Але річечка, ота наша вузенька й мілка фоса, раптом стала ширшати, ширшати, поки другий берег не забовванів аж десь біля обрію. Її вода почорніла, збурунилася, загрозливо зашуміла, покрилася сивою піною. Я з жахом усвідомив, що це ж не фоса, яка протікає за нашим городом, а Північна Двіна й що перейти її мама з Марійкою вже ніяк не зможуть. Протилежний берег відсунувся за обрій, мама й сестра ставали все меншими, меншими, поки зовсім не зникли.
– Мамо! Марійко! – кричав я.
Вони, мабуть, також щось кричали з-за обрію, але їхніх голосів уже не було чутно. Тільки рвучкий вітер над чорною водою, тільки вітер…
Я прокинувся від голосного мукання. Крізь високі стебла мальв, що, як молоденькі чатові в малинових беретиках, стояли над стежкою між садком і подвір’ям, побачив Соломійку – вона виганяла за ворота корову. Чорно-ряба, здається, не дуже хотіла йти на пашу й норовила повернутися до теплого хліва. Але ось напівсонне мукання почулося вже з вулиці. Соломійка побігла в сіни, вийшла з двома порожніми відрами, пішла до криниці. Я чекав: а раптом ще хтось вийде з хати, а раптом…
– Хто там?!
Голос наполоханий, і відра брязь об довгий кам’яний брус під тином.
– Не лякайся, Соломійко! Це я…
– Хто «я»?
– Не впізнала?
– Ти?! – Вона дивилася на сіре дрантя, що звисало на мені, як на городньому опудалі, на мої босі ноги й усміхалася крізь сльози. – Я так і знала, що тебе відпустять! Так і знала! Ти ж ні в чому не винен! Не було такого дня, щоб я про тебе не думала.
– Мене не відпустили. Я втік, Соломійко. Може, вони вже й тут шукають. Ти… Тобі не обов’язково… Тільки
