дозволить оглянути та перев’язати? Бо я не гірше за цирульника знаюся на цьому.
Пан Анджей погодився, тож пан Кемлич зняв пов’язки й узявся оглядати рану.
– Шкіра здерта, це нічого! Куля по дотичній пройшла, але там напухло.
– Тому й болітиме…
– Бо не більше двох днів минуло. Матінко Божа! Мусив хтось дуже близько у вашу милість стрельнути.
– З чого робите такий висновок?
– Бо весь порох не встиг згоріти і зернята, як чорнушка, під шкірою сидять. То вашій милості вже залишиться. Тепер хіба хліба з павутиною прикласти. Надто близько хтось стрельнув, добре, що вашу милість не вбив!
– Не настав ще мій час. Приготуйте хліба з павутиною, пане Кемлич, і прикладіть якнайшвидше, бо я маю з вами побесідувати, а щелепи ниють.
Стариган підозріло зиркнув на полковника, бо в його серці зачаїлося побоювання, що ця розмова може стосуватися тих коней, уявно відібраних козаками, проте все одно заклопотався. Замісив завчасу зволожений хліб, а що павутини в хаті не бракувало, то не забарився перев’язати пана Кміцицa.
– Так краще, – визнав пан Анджей, – сідайте, пане Кемлич.
– Як накаже пан полковник, – рапортував старий, сідаючи на краєчку лави та схиляючи неспокійно свою сиву, розпатлану голову до пана Кміцица.
Але пан Анджей, замість питати чи балакати, охопив голову руками і глибоко замислився. Після цього піднявся і став ходити по кімнаті. Часом він зупинявся перед паном Кемличeм і споглядав на нього неуважно, либонь, щось зважував, боровся з думками. Так спливло десь із півгодини. Дідуган совався неспокійно.
Раптом пан Кміциц зупинився перед ним.
– Пане Кемлич, – сказав він, – де тут найближче стоять ті хоругви, які проти князя віленського воєводи збунтувалися?
Стариган заморгав підозріло очима.
– Чи ваша милість хоче до них їхати?
– Я б попросив, щоб ви не питали, а відповідали.
– Подейкують, що в Щучині одна хоругва стоїть на квартирах, та, яка останнім часом туди з Жемайтії перейшла.
– Хто так каже?
– Самі ж люди з хоругви.
– Хто там верховодить?
– Пан Володийовський.
– Це добре. Закличте до мене Сороку!
Старий вийшов і за мить повернувся з вахмістром.
– Листи знайшлися? – спитав пан Кміциц.
– Ні, пане полковнику, – відповів Сорока.
Пан Анджей клацнув пальцями.
– Ех, біда, біда! Можеш іти, Сороко. За ці листи, що ви погубили, мали б висіти. Можеш іти. Пане Кемлич, маєте тут на чому писати?
– Щось та й знайдеться, – роззирнувся навколо дідуган.
– Хоч би два аркуші та пера.
Старий зник за дверима комори, яка була таким собі складом всілякого краму, але шукав довго. Пан Кміциц тим часом походжав по кімнаті та розмовляв сам зі собою.
– Чи листи є, чи їх немає, – гомонів він, – гетьман не знає, що вони втрачені, і боятиметься, щоб їх не оприлюднив. Тож маю
