навколо.
– Де ми?
– В лісі, пане полковнику.
– Це я бачу. Але що це за халупа?
– Цього й самі не знаємо.
– Ходімо за мною! – наказав пан Анджей.
І відступив усередину хати. Сорока подався за ним.
– Слухай, – звернувся пан Кміциц, сівши на тапчан, – то це князь в мене стрельнув?
– Саме так.
– А що з ним сталося?
– Втік.
Помовчали.
– Кепсько, – зітхнув пан Анджей, – дуже погано! Краще було б його вкласти, ніж живого відпускати.
– Ми це й хотіли, але…
– Але що?
Сорока коротко виклав усе, що сталося. Пан Кміциц слухав розповідь на подив спокійно, лише його очі виблискували, а наприкінці сказав:
– То він горою, але ми ще здибаємося. Чому ти з’їхав з дороги?
– Боявся погоні.
– Це правильно, бо вона точно була. Дуже мало нас тепер проти могутності Богуслава, до дідька дуже мало!.. Тепер він у Пруссію вирушив, там ми не зможемо його дістати, доведеться зачекати.
Сорока зітхнув із полегшенням. Парубок, вочевидь, не боявся настільки сильно князя Богуслава, бо більше про погоню не згадував. Ця впевненість передалася відразу ж старому жовнірові, котрий звик думати головою свого полковника і відчував його серцем.
Тим часом пан Анджей глибоко замислився, та враз отямився і став шукати щось на собі руками.
– А де мої листи? – спитав він.
– Які листи?
– Які я мав при собі. У поясі були заховані, де пояс? – спитав гарячково пан Кміциц.
– Пояс я сам зняв із вашої милості, щоб вашій милості краще було дихати. Он він там лежить.
– Давай сюди!
Сорока подав шкіряний пас, підшитий замшею, в якій були затягнуті мотузкою кишені. Молодик розтягнув їх і витягнув звідти квапливо папери.
– Це охоронні грамоти до шведських комендантів, а де листи? – промовив шляхтич сповненим неспокою голосом.
– Які листи? – повторив Сорока.
– Грім і блискавка! Листи гетьмана до шведського короля, до пана Любомирського й усі ті, які я мав.
– Якщо в поясі їх немає, то й ніде немає. Мусили згинути під час їзди.
– На коней і шукати! – крикнув жахливим голосом пан Кміциц.
І перш ніж здивований Сорока зміг залишити приміщення, пан Анджей заточився на тапчан, немов йому сил забракло, і схопившись руками за голову, узявся повторювати зі стогоном:
– Ох!.. Мої листи, мої листи!..
Тим часом жовніри поїхали, всі, крім одного, котрому Сорока наказав чатувати біля халупи. Пан Кміциц залишився сам у кімнаті й узявся міркувати над власним становищем, якому позаздрити було важко. Богуслав утік. Над паном Анджеєм зависла жахлива і невідворотна помста могутніх Радзивіллів. І не лише над ним, а й над усіма, кого він кохав, точніше, над Олюнькою. Знав пан Кміциц,
