вони підійдуть, то також будуть порикувати, щоб нас одурити, – зауважив Білоус.
– Гей! Цієї ночі вже не прийдуть. Перш ніж чолов’яга до них встигне, то вже день буде! – припустив інший жовнір.
– За дня, пане вахмістре, варто було б цю хату перетрясти і під стінами покопатися, бо якщо тут розбійники мешкають, то й скарби мусять бути.
– Найкращі скарби – он у тій стайні, – заперечив Сорока, вказуючи рукою на шопу.
– Візьмемо?
– Бовдур! Звідси виходу немає, саме багно навколо.
– Але ж ми приїхали.
– Бог нас провів. Жива душа тут не пройде і не вийде, якщо дороги не знає.
– За дня знайдемо.
– Не знайдемо, бо навмисно тут заболочено і сліди фальшиві. Не треба було хлопа відпускати.
– Відомо, що гостинець звідси за день дороги, – сказав Білоус, – і в тому боці.
Він вказав пальцем на східну частину лісу.
– Будемо їхати, поки не виїдемо – ось що!
– І ви гадаєте, що вже пани, якщо опинимось на тракті? Краще вже тут куля розбійника, ніж там зашморг.
– Не розумію, – здивувався Білоус.
– Бо там нас уже точно шукають.
– Хто, батьку?
– Князь.
Тут Сорока раптом замовк, а за ним і інші, немов переляк їх охопив.
– Ой! – зойкнув нарешті Білоус. – Тут зле і там не добре, як не верти!
– Загнали нас, як сіромах, у тенета. Тут розбійники, а там князь! – зронив інший жовнір.
– Нехай його там блискавка спалить! Я волію мати справу з розбійником, ніж із характерником, – зауважив Білоус, – бо що цей князь несамовитий, немає жодних сумнівів. Завратинський навіть із ведмедем на рівних боровся, а той йому шаблю видер, як дитині. Не може інакше бути, він його заворожив, а те, що я бачив, як потім на Вітковського кинувся, то на очах виріс, як сосна. Якби не те, я б його живого не випустив.
– Тепер втішайся, що на нього не кинувся.
– А що я мав робити, пане вахмістре? Я думав так: сидить на кращому коні, отже, якщо захоче, то втече. А нападе, то я не захищуся, бо в характерників нелюдська сила. На очах тобі зникне або димом закуриться.
– Це правда, – погодився Сорока, – бо коли я в нього стріляв, то його наче туманом заслонило і я схибив. З коня кожен схибити може, коли шкапа вертиться, але щоб зі землі, то мені вже років із десять такого не траплялося.
– Та що тут балакати, – промовив Білоус, – краще полічити: Любенець, Вітковський, Завратинський, наш полковник – і всіх один чоловік здолав, і то беззбройний, таких людей, із котрих кожен із чотирма не раз собі раду давав. Без бісівської допомоги не міг би він цього досягти.
– Довіримо душі Богові, бо якщо князь несамовитий, то йому нечистий і тут дорогу покаже.
– І без нього він довгі має руки, це такий пан…
– Цить! – обірвав його Сорока. – Щось тут листя шелестить.
Жовніри замовкли та нашорошили
