бо цим шельмам потрібно лопатою в голову вкладати. Така мені з них утіха. Бог покарав за давні гріхи. Але ось що. Чи дозволить ваша милість слово сказати?
– Нічого не бійтесь.
– Бачиться мені, що краще буде, якщо ми не скажемо ні жовнірам, ні челяді, куди їдемо.
– Слушна думка.
– Достатньо буде, коли вони знатимуть, що це пан Бабинич, а не пан Кміциц їде. Ще одне: вирушаючи в таку дорогу, краще б приховати походження вашої милості.
– Тобто?
– Бо шведи охоронні грамоти відомим людям видають, а хто не має охоронної грамоти, цього до коменданта ведуть.
– Я охоронні грамоти для шведських гарнізонів маю!
Здивування блиснуло в хитрих очах пана Кемличa, але подумавши хвильку, він попросив:
– Ваша милість дозволить ще сказати, що я міркую?
– Тільки б добре радили, а не марудили, то кажіть, бо бачу, що з вас добрий спритник.
– Якщо охоронні грамоти є, то це добре, бо можна у винятковій ситуації їх показати, але якщо ваша милість із таким завданням їде, яке в таємниці треба тримати, то краще охоронні грамоти сховати. Не знаю, чи вони видані на ім’я пана Бабиничa, чи пана Кміцицa, але якщо показати, то слід залишиться і легше погоні буде.
– У саме яблучко трафили! – вигукнув пан Кміциц. – Охоронні грамоти краще зберегти на інший час, якщо можна інакше пробратися!
– Можна, ваша милосте, але в селянській одежі або пахолком, що буде легше, бо в мене тут є трохи всього – шапок і сірих кожухів, саме таких, які дрібна шляхта носить. Узявши табун коней, можна було б поїхати з ними ніби по ярмарках і пробиратися щораз глибше, ген аж під Лович і Варшаву. Що я, даруйте, ваша милосте, не раз уже, ще в спокійні часи робив, і ті дороги знаю. Якраз під цю пору припадає ярмарок у Суботі, на який здалеку з’їжджаються. У Суботі дізнаємося й про інші міста, де буде ярмарок – і все далі! Лише б далі!.. Шведи також менше на пахолків задивляються, бо мурашня ця по всіх ярмарках сновигає. А спитає нас котрийсь комендант, то йому витлумачимо, що гуртом безпечніше; коли ж менші групи перестрінемо, то, якщо Всевишній і Матінка Божа дозволять, можна їм по животах проїхатись.
– А якщо в нас коні відберуть? Бо реквізиції під час війни – буденна річ.
– Або куплять, або заберуть. Якщо куплять, то далі без коней, ніби за кіньми в Суботу подамося, а якщо заберуть, здіймемо лемент і зі скаргою поїдемо аж у Варшаву та Краків.
– Хитрий маєте розум, – зазначив пан Кміциц, – і бачу, що мені станете в пригоді. Хоч би навіть шведи цих коней забрали, то з’явиться й такий, хто заплатить.
– Все одно я мав до Eлка, в Пруссію, з ними їхати, та добре складається, бо саме цим шляхом нам дорога випаде. В Eлку перетнемо кордон, потім подамося на Остроленку, а звідти пустимося аж під Пултуськ і Варшаву.
– А де є та Субота?
– Неподалік від П’ятниці, ваша милосте.
– Кепкуєте, пане Кемлич?
– Я б не посмів, – дідуган схрестив руки на грудях і схилив голову.
