яка проблема – встановити особу злочинця, якого вже посадили у в’язницю! Я б це зробив за двадцять чотири години. Лекок ж витрачає на це майже півроку. За допомогою цієї книжки можна вчити детективів, як не треба працювати.
Він так зарозуміло розвінчав моїх улюблених літературних героїв, що я знову почав злитися. Відійшов до вікна та повернувся спиною до Голмса, дивлячись на вуличну суєту. «Нехай він і розумний, – я промовив сам собі, – але, даруйте, не можна ж бути таким самовпевненим!»
– Тепер уже не буває ні справжніх злочинів, ні справжніх злочинців, – невдоволено продовжив Голмс. – Яка ж тоді користь від розуму в нашій професії? Я знаю, що міг би прославитися. На світі немає й не було людини, котра б присвятила розкриттю злочинів стільки вродженого таланту й наполегливої праці, як я. І що ж? Розслідувати нічого, злочинів немає, у кращому випадку якесь невміле шахрайство з такими нехитрими мотивами, що навіть поліція зі Скотленд-Ярду бачить усе наскрізь.
Мене досі нервував цей хвалькуватий тон. Я вирішив змінити тему розмови.
– Цікаво, що він там виглядає? – перепитав я, вказуючи на дужого, просто одягненого чолов’ягу, котрий повільно крокував іншим боком вулиці, вдивляючись в номери будинків. У руці він тримав великий синій конверт. Вочевидь, це був посильний.
– Хто, цей відставний флотський сержант? – поцікавився Шерлок Голмс.
«Хизується, хвалько! – обізвав я його про себе. – Знає ж, що його не перевіриш!»
Заледве я встиг це подумати, як чоловік, за котрим ми спостерігали, побачив номер на наших дверях і квапливо перейшов через вулицю. Ми почули гучний стукіт, густий бас унизу, а згодом – важкі кроки людини, що підіймалася догори сходами.
– Містеру Шерлоку Голмсу, – повідомив кур’єр, входячи до покою, і простягнув листа моєму приятелю.
Ось чудова нагода збити з нього пиху! Минуле посильного він визначив навмання і, звісно, не чекав, що той з’явиться в нашій кімнаті.
– Скажіть, шановний, – вкрадливим голосом спитав я, – а чим ви займаєтеся?
– Служу посильним, – похмуро кинув він. – Форму віддав підлатати.
– А ким були раніше? – продовжував я, не без зловтіхи зиркаючи на Голмса.
– Сержантом королівської морської піхоти, сер. Відповіді не чекати? Так, сер.
Він клацнув підборами, відсалютував і вийшов.
Розділ III
Таємниця Лористон-Ґарденсу
Мушу зізнатися, що я був дуже вражений тим, як справдилася теорія мого компаньйона. Моя повага до його здібностей одразу ж зросла. І все ж я не міг позбутися підозри, що все це підлаштували заздалегідь, аби приголомшити мене, хоча навіщо, цього ніяк не міг збагнути. Коли ж глянув на нього, приятель тримав у руці прочитану записку, і погляд його був неуважним і тьмяним, що свідчило про напружену роботу думки.
– Як же ви здогадалися? – спитав я.
– Про що? – похмуро відповів
