підозрюючи, що вони заховалися десь удвох в одному з тисяч брудних закамарків будинку. Його, засліпленого люттю, невідступно переслідує думка – ні на крок не відпускати з поля зору брата, аби без його відома чогось не трапилося з Розіною.
Я здогадуюся, що саме ці нескінченні муки каліки спонукають Розіну знову й знову віддаватися комусь іншому.
Коли її потяг і готовність віддатися втрачають на силі, Лойза вигадує щораз нову мерзотну каверзу, щоб наново розбурхати похіть Розіни.
Тоді обоє зумисне вдають, ніби каліка заскочив їх зненацька, і підступно заманюють знавіснілого від жаги глухонімого в темні коридори, де заздалегідь наставили зрадливих пасток з іржавих бочкових обручів, які вистрілюють пружиною, якщо на них наступити, чи з нагромаджених залізних грабель зубцями догори. Потрапивши до пастки, бідолаха калічився до крові.
Час до часу, щоб довести страждання хлопця до крайньої межі, Розіна сама вигадує йому якусь пекельну муку. Нараз змінює своє ставлення до Яромира, удаючи, ніби раптом її почало вабити до нього.
Зі своєю незмінною усмішкою на обличчі вона квапно, на мигах, подає каліці натяки, від яких той впадає у майже нестямний шал. Для таких випадків Розіна вимудровує начебто таємну, напівзрозумілу мову знаків. Бідолашний Яромир неминуче, без жодної надії на порятунок, потрапляє у тенета невідомості й примарних сподівань.
Якось я бачив, як він стояв перед нею на подвір’ї, а вона щось говорила до нього, так бурхливо артикулюючи й жестикулюючи, що здавалося, бідолаха ось-ось впаде безтямний від несамовитого збудження.
Піт градом котився його обличчям від нелюдських зусиль уловити зміст навмисне заплутаного, квапного повідомлення.
Увесь наступний день Яромир просидів у гарячковому очікуванні на темних сходах напіврозваленого будинку, розташованого віддалік на тій же вузькій і запаскудженій Півнячій вуличці, – лише згайнував час і не зміг жебракуванням на розі заробити кілька крейцерів.
А коли пізно ввечері, напівмертвий від голоду й хвилювання, він захотів додому, названа матір вже давно замкнула двері й не пустила його на поріг…
Веселий жіночий сміх долинув до мене крізь мури із сусіднього ательє.
Сміх? Веселий сміх у цих будинках? Та в усьому єврейському місті не знайти людини, яка б уміла радісно сміятися!
Раптом мені пригадалося: кілька днів тому старий лялькар маріонеткового театру Цвак зізнався, що якийсь молодий пристойний пан винайняв у нього за чималу платню ательє, вочевидь, для того, щоб без перешкод зустрічатися з обраницею серця.
Щоночі доводилося потай, аби не помітили мешканці, перевозити потроху дорогі меблі нового пожильця.
Старий добряк потирав від задоволення руки, розповідаючи мені про свою оборудку, і тішився, мов дитина, як спритно він усе влаштував: ніхто із сусідів навіть здогадатися б не зміг про існування романтичних закоханих.
Непомітно потрапити до ательє можна було з трьох будинків. Навіть через підйомну ляду був
