в них життя.
Час до часу серед істот, що струменіли з невидимих уст, траплялися посталі з могил – із затуленими хустками обличчями.
Спиняючись переді мною, вони голодними хижими очима вдивлялися у моє серце, так що від крижаного ляку ціпенів мозок, і кров здиблювалася у жилах, як потужний потік, зненацька перегороджений посеред русла велетенськими скелями, що впали з неба.
Повз мене майнула жінка, я не побачив її обличчя – вона відвернулася. Була вона зодягнена у плащ, зітканий зі сліз.
Процесія масок проминала мене, танцюючи й сміючись, – я їх зовсім не цікавив.
Лише П’єро задумливо озирається і вертається. Стає переді мною, заглядає мені в обличчя, наче в дзеркало.
Він корчить чудернацькі міни, змахує і розгойдує руками – то спроквола, то шалено, і якась надприродна сила змушує мене до наслідування: я теж підморгую, пересмикую плечима, кривлю уста.
Та раптом нетерплячі постаті, що юрмляться за ним, відтісняють його набік – усім кортить потрапити перед мої очі.
Усі вони без плоті: порскі перли, нанизані на шовкову нить; окремішні звуки однієї мелодії, що ллється з невидимих уст.
То вже не книжка промовляла до мене. То був голос. Голос, який щось хотів від мене, а я, хоч як старався, ніяк не міг збагнути, що саме. Він мучив мене незрозумілими пекучими запитаннями.
Але голос, який промовляв ці видимі слова, був мертвим – без відлуння.
Кожний звук у нашому світі має багато відлунь, так само як кожна річ кидає одну велику тінь і багато маленьких, але цей голос більше не відлунював – мабуть, давно-давно відлунав і розвіявся.
Я дочитав книжку до кінця, та все ще тримав її у руках, і здавалося мені, що в пошуках чогось гортав я зовсім не книжку, а свій мозок.
Усе, що сказав мені голос, я проніс у собі від першої миті свого життя, тільки було воно затаєне, забуте, сховане від моєї свідомості до нинішнього дня.
Я підвів голову.
Де чоловік, який приніс мені книжку?
Пішов?!
Чи прийде він по неї, коли вона буде готова?
А чи маю я йому її віднести?
Та я не зміг пригадати, чи сказав він, де мешкає.
Я спробував відновити в пам’яті його появу, але не зумів. Як він був одягнений? Молодий чи старий? Якого кольору мав волосся, бороду?
Я ні за що, зовсім ні за що не міг зачепитися. Кожний образ незнайомця невтримно розсотувався, перш ніж я встигав зліпити його у своїй уяві.
Я заплющив очі, притиснув пальцями повіки, щоб уловити хоч найменшу рисочку його обличчя.
Нічого, нічого…
Я став посеред кімнати, дивлячись на двері, як тоді, перед його приходом. Малював собі в уяві: ось він звертає за кут, ось ступає цегляною долівкою, ось читає табличку на моїх дверях: «Атанасіус Пернат», ось заходить до помешкання.
Намарно.
У пам’яті не зринало ані найменшого сліду від спомину, яким же він був на вигляд.
Я
