хмарки, він повинен висловити свою думку, до того ж однозначну.
Статечний Страус, якого рідко покидав олімпійський спокій, у нервовому напруженні чекав слова від Романа і з тривогою спостерігав, як тьмарилося обличчя Заставного; Костецький перехопив Страусову тривогу і Романове зосередження, в його швидких очах зблиснула гріховна цікавість; Роман скоса подивився на Мирона, потім перевів погляд на Богдана, мовив коротко:
– Це війна.
Він нервово полапав себе долонями по грудях, ніби перевіряв, чи має при собі документи. Мирон скинув бровами і застиг із здивованим виразом обличчя. Зігнута у лікті ліва рука Страуса затремтіла, долоня стиснулася в кулак: перед очима постала його домашня бібліотечна кімната у рудому полум’ї від вибуху снаряда, він глянув у вікно, за котрим потривожена ревом літаків природа заспокоїлася і знову стала доброю і тихою, мовив:
– Не може цього бути…
– Чому – не може? – — озвався по хвилі Мирон. – Усе на світі можливе… – Звістка про війну ніби збудила його зі сплячки, і він фривольно промугикав стару австріяцьку пісеньку: – «Бо війна війною, в ній є божа сила, як не заб’є тебе гостра куля…»
– Не треба жартувати, Мироне, – проказав Роман.
Страус не повертав од вікна голови: «Як це так: знову прогрес, який мав би виявити світові нову несподівану красу, приносить смерть, знищення?.. Невже це закономірність? Динаміт винайшли для вивільнення енергії, щоб полегшити працю людських рук, а застосували передусім для вбивства. Людина віками мріяла піднятися в повітря, а коли зробила це – не забарилася скинути на землю бомбу. Автоматику поспішили використати для створення кулемета… То хай припиниться прогрес техніки і живе тільки поезія й мистецтво, які у своїй естетичній суті не міняються, завжди людяні – яких би форм не набирали. Я – ретроград? То чому, скажіть, чому найґеніальніші й найсміливіші винаходи перш за все перехоплюються людофобами? Щоб випробувати добро і зло, закладені в людині? І лише подолавши зло, обернути винахід їй на користь? Але ж відкриття народжуватимуться без перерви, то що – завжди вони мають пройти випробування у війнах, і війнам насправді, як за календарем, кінця не буде?..»
А за ворітьми на стежці стояв білий Василько, він дивився в бік буковинської далини, над якою тільки що пролетіли літаки, його зачарувала сила металічного гулу; його очима зорило у даль нове покоління, яке з цікавістю сприйматиме нововведення прогресу, братиме від нього користь, віритиме в нього і керуватиме ним, тому не може цього бути, не сміє чорний хрест, що тільки-но проповз по церковній бані, знести з лиця землі цю русяву голівку, на якій пустотливий вітерець забавляється повісмяним волоссям.
І Страус повторив, повертаючись від вікна:
– Не може цього бути!
Друзі мовчки стояли серед кімнати: Страус з притиснутим до підборіддя кулаком, заглиблений у себе Роман і не потривожений Мирон. Хтось із них мусив
