тож міг, не втрачаючи уваги у грі, відмежовувати себе від неї й думати про щось інше, не зв’язане з картярськими комбінаціями.
Мирон і Богдан спасували, Роман узяв добрий прикуп і, розглядаючи його, подумав, що його партнери теж гратимуть сьогодні абияк: він і вони віднині кожної миті прозиратимуть крізь нашаровані у своїй свідомості пласти знань, досвіду, звичок, світогляду, шукаючи в самих собі для завтрашніх випробувань найміцнішу і найвигіднішу точку опори, найдоцільнішу комбінацію поведінки, адже почалася гра не на гроші, а на життя.
«Так, ціну людині складає тільки її ставлення до праці, – думав Роман. – Лише у безперервному труді можна зберегти чисте сумління і порядність. Хлібороб, який не використовує чужої сили і через те не вивільняє свого часу для плекання егоїстичних інстинктів, залишається духовно чистим, бо сам процес вирощування хліба вимагає чесності. Як тільки селянин розминеться з нею – недбало зоре землю, не виполе бур’яну, не угноїть поля, не вивіє з насінного зерна куколю, – хліб не вродить. Селянин, як і бджола, не отримує сповна за свою працю, витрачає набагато більше сил, ніж їх потрібно, щоб забезпечити себе хлібом на прожиття, проте не може вийти ні на мить з ритму хліборощення, щоб не втратити хоча б однієї ланки творення. Отже, повинен дотримуватися такої категорії, як сумлінність – першої ознаки чесності. У своїй праці хлібороб не може бути егоїстом, бо йому весь час потрібні рецепти сусідського досвіду, і за це він має платити валютою досвіду власного. Альтруїзм – теж ознака порядності. Сільська праця є виключно творчою, а творець, який збагачує світ своїм продуктом, мусить весь час духовно збагачуватися, щоб той продукт не втрачав новизни. Хлібороб, крім того, своєю працею створює для себе ту духовну висоту, яка захищає його перед грубою силою, бо навіть якщо продукт у нього вкрадений чи відібраний, він має вміння створити його вдруге, втретє – тобто постійну здатність перейти з упокореного стану в стан вільний. Хлібороб – це тільки приклад. Принципи безперервної самоудосконалюючої праці, які визначають людську вартість, стосуються робітника і поета, винахідника і політика. Вони стосуються цілої суспільної групи – людського вулика… Мирон не має рації, коли каже, що бджоли не воюють. Є такі, які завойовують чужий вулик, і є такі, які захищаються. Завойовники не знають радості творчої праці, а тому завжди програють. Навіть у своїх тимчасових перемогах вони вражені прокляттям програшу: від постійного споживання чужого в них атрофується працездатність до тієї міри, що вони не вміють засвоїти готового – завойованого… Гаразд, а чого я добився своєю працею? А таки добився: виробив у собі імунітет проти фальші, маю фахові знання, і дарма, що перебуваю в стані упокорення, – у слушну мить ці якості пригодяться мені для самоутвердження».
– Довго думаєш, – піднаглив Романа Мирон.
– Замовляю сім пікових, – похопився Роман.
– Ого, з семірної починає… – хитнув головою Богдан. Ця Страусова репліка була мовлена теж механічно, без картярського азарту,
