його alter ego12 – Збіґнев Олесницький, який колись урятував королеві життя під Ґрюнвальдом.
Сиґізмунд жде Яґайлового слова. Йому потрібні полки польського короля. Йому потрібно відділити Вітовта від Яґайла литовською короною, щоб вони разом не відібрали в нього Прагу.
Вітовт прагне корони відтоді, як йому напророкував її трефніс Генне. Бо ж чи не блюзнірством видається зверхність простакуватого польського короля над витонченим дипломатом і знавцем вшеляких мов та письмен – великим князем Литви? І чи прийме Вітовтові кості литовська земля, якщо після його смерті посяде Вільно син Яґайла – за кондицією Городельської унії 1413 року?
Яґайло останнім часом нічого сам не вирішує – він здався на розум Олесницького.
Монархи мовчать.
– Король повинен мати голову волоську, серце французьке, руки польські, ноги іспанські, – заторохтів блазень, припадаючи до колін Вітовта, він спонукає володарів до розмови.
Заговорив Вітовт.
– Ми, Яґайле, порадились з нашими вірними панами радою, і постанова наша така: я прийму корону від ревного католика імператора Сиґізмунда, аби Литовське велике князівство уміцнити і в спадок нащадкам передати королівство – силою і просторами рівне королівству Польському. Дві корони не ослаблять, а зміцнять нашу унію.
– Дві корони, навіщо дві корони? – пролебедів Яґайло. – Я віддам тобі свою і впущу тебе на Вавель… Навіщо нам друга корона? – король безпорадно повернув голову до Олесницького.
– Панове, – погляд краківського єпископа вп’явся у пожовкле обличчя Вітовта, – чи не зволите послухати притчу, яка сплила мені на думку, коли великий князь Литви згадав про дві корони… Було це в Данії чи у Свеїв. Якийсь лицар закохався у королеву, за що його осліпили розпеченим мечем. Прийшов він до архієпископа просити зцілення. Той сказав: «Побудуй три монастирі і сім костелів». У великому старанні лицар збудував тридцять монастирів і сімдесят костелів, проте залишився далі темним. Нещасний лицар почав дорікати архієпископові, що той його обманув. «Ти піддався гордині, – мовив екзарх. – Зруйнуй те, чого я не велів тобі будувати, і прозрієш».
– Ой цуп, штири баби – один зуб! – покотився з реготом по долівці Генне.
Вітовт підвівся, спираючись обома руками на поруччя крісла, і застиг, згорблений, усе ще не вірячи, що його посмів так тяжко образити краківський єпископ.
– Ваша священність, чи не могли б ви мені пояснити… – проговорив тремтячими губами великий князь, позираючи то на Олесницького, то на Яґайла, який, здавалося, дрімав у фотелі.
– Можу, – відказав холоднокровно Олесницький, жоден м’яз не здригнувся на кам’яному обличчі. – Литовський князь піддався гордині і надто не в пору. Ми з’їхалися сюди, щоб об’єднатися перед загрозою Туреччини. Ми з’їхалися сюди, щоб об’єднатися проти схизми, яку розпалив у себе імператор Сиґізмунд, давши чехам мученика Гуса
Друге «я»
