до Жанни, Ізабелли…
Маргарита бачила церкву Сен-Обен близько Ла-Ферте, куди вони ходили молитися на Різдво, каплицю замку, холод, який скував Коссон кригою, й дівчата сміючись падали, підводились і знову падали на ковзкий лід… Маленька племінниця Жанна не встигала за ними, плакала, вітер підхоплював її вбрання, плутав її русяве волосся, вихователька брала її на руки, щоб заспокоїти…
– Я прошу в Тебе, Пречиста Заступнице, миру, щоб мої брати повернулись додому. Й прошу в тебе справедливої кари ворогів наших, – не по-християнськи закінчила Маргарита. – Амінь.
Капелан, який розчув її слова, нахмурився.
Холод лав відчувався навіть крізь пишні спідниці сукні й підбитий хутром плащ. За різнокольоровими вітражами вечоріло. Рано, як завжди у грудні. Свічки мляво освітлювали синюваті стіни. Маргарита чула рідкі крики чатових, сміх служниць, хворобливе каркання круків. У напівтемряві обличчя Богородиці здавалося скорботним.
Маргарита ще раз перехрестилась і вийшла з каплиці. Сніг падав м’якими клаптями з синього оксамиту неба. Вона підняла голову догори. Сніг танув на теплому обличчі та стікав важкими краплями, як літній дощ. Різдвяна зоря жовтим оком дивилась на неї, й Маргариті подумалось, що у цю саму мить на цей золотий вогник дивиться її сестра, брати, Жанна… Вона слабко посміхнулась. На темно-синіх очах проступили сльози. І вона ладна була закричати із розпачу про те єдине бажання, єдине прохання до Богородиці, яке гостро зрозуміла лише тепер, коли чужі вітри зривали її плащ й холодом сушили сльози.
– Діво Маріє! Позбав мене від цього всього, нехай все повернеться, як було! Нехай все повернеться!
Частина І
1420
Моя панно білолиця,
Ти зі мною залишися
На цю дивну ніч…
Філіпп де Прюнель ніколи не думав, що повертатиметься у Бретань, досі чужу його серцю, із такою радістю. Неповні п’ять років англійського полону залишили в ньому лише нестримну та невтомну жагу життя. Минув лише тиждень, тільки сім коротких, як сон, днів, а він уже забув вогкі стіни в’язниці, безсилий гнів, приглушений, спалений десь усередині шал, власну безпорадність, безсонні божевільні ночі, коли жадібно ковтаєш крізь ґратку свіжість чорного неба, каламутні дні з єдиною думкою про втечу. Філіпп острожив коня так, наче тікав від самого диявола, летів порожніми ще полями, до хрипоти кричав щось, зухвало посміхався кожній зустрічній дівчині, жадібно пив вино одним ковтком, щомиті хапався за держак меча, щоб упевнитися, що нарешті зброя при ньому…
Була зима. Незвично тепла, із жагучою обіцянкою ранньої весни, що легко дарує надію та безпричинну радість самим подихом повітря.
Лише від чого радість? Філіпп не розумів, справді не розумів причини своєї радості. Родина Прюнеля влізла у великі борги, аби викупити його з полону. І якби
