живцем себе поховала, а громадянська війна, яка, наче голодний вовк, роздерла королівство, почалася з року її народження, знала, що з дитинства нею грали, як розмінною монетою, вона сама, її тіло – лише сплата за союз, вигідний дому герцогів Орлеанських.
Коли дівчина думала про свою родину, її полохливим серцем оволодівав первісний жах, який проганяв думки, від нього холола кров. Вона знала, що та страшна жінка в жалобі, що приходить у тужливих снах, – то її мати, але ця думка була їй неприємна та неприйнятна, бо ця чорна жінка лякала її, як привид. Маргарита думала про рок, який навис над її родиною, про вбитого батька, змучену матір, полоненого Шарля, Жана – заручника англійців, усіх померлих братів, сестру… Що ж тоді уготовано їй, невже рання смерть і хвороби помилували її, щоб віддати на поталу стражданням і горю? Її охоплювало бажання зачинитись у монастирі, вимолити благодать і милість Божу. Згадуючи долі своїх рідних, Маргарита неминуче запитувала себе: чи не прокляті вони, чи не зурочив хтось її рід?
– Мадам де Белльваль, чи правду казали, що монсеньйор, мій батько, знався на чарах?
Вихователька відірвалася від гаптування та тривожно подивилася на свою принцесу.
– Не годиться панні вести такі розмови, – суворо відказала мадам де Белльваль.
Маргарита різко підвелася з крісла і стисла кулаки. Украй рідко вона забувала про гарні манери аж до такого. Її стара італійська нянька напевно б за серце схопилася.
– Чому це не годиться? Чому кожного разу, як я питаю про батька, ані ви, ані Шарль, ані Філіпп не хочете мені нічого розповідати? Що він накоїв?
– Про покійних кажуть лише добре, – зауважила дама. – Він був ласкавим до вашої матері.
– Ласкавим? Чому ж він дозволив королеві вигнати її з Парижа, подалі від королівського двору?
– Бо у місті казали, що ваша мати, нехай бережуть янголи її праведну душу, хотіла отруїти дофіна, щоб самій стати королевою й посадити на трон своїх дітей.
Бліда Маргарита стенулась:
– Це неправда!
– Звісно, що ні. Королева Ізабо ненавиділа покійну герцогиню, бо наш благословенний король, коли був у владі божевілля, заспокоювався лише у присутності вашої матері. А королеву й знати не хотів. Кидався на неї з кинджалом… Двічі різав їй руки, бо її величність намагалася стримати зброю… Коли старий герцог Бургундський помер, Жан де Невер, його син, кузен вашого батька, почав розпускати плітки, що герцог Орлеанський спустошив скарбницю, що він наврочив королю, що він… – мадам де Белльваль, згадавши про вік дівчини, почервоніла.
– Але ж це все дурні вигадки? Правда?
– Звичайно, моя панно. Герцог Бургундський наказав убити вашого батька лише через підлі заздрощі, повірте мені.
– Звідки ж ті всі плітки взялися?
– Казали, ваша високосте, що за кілька тижнів до вбивства покійний герцог бачив свою смерть…
– Смерть?
