style="font-size:15px;"> – Це англійська перемога, ваша вели…
– Ні, кузене, – різко перебив його король. – Не англійська. Це воля Господа, Пресвятої Діви та святого Георга, небесного покровителя нашого королівства. Це кара за ваші гріхи, за той безлад, що ви, арманьяцькі собаки, дозволили у Франції, за спалені замки, за зруйновані церкви, збезчещених жінок.
Герцог Орлеанський до крові прикусив губу, опустив голову і більше ані слова від нього не почули. Після того, як сер Річард Воллер витягнув його з-під гори мертвих тіл, у нього було достатньо часу, аби побачити, що залишилось на Азенкурському полі. Стіни, суцільні стіни мертвих тіл. Його призначили головнокомандувачем, тому ця катастрофічна битва, поразка арманьяків – це його повна відповідальність. Коли б він зараз стояв перед своїм дядьком, божевільним королем Франції, то напевно вже помер би від сорому та ганьби.
Тим часом ті французи, що вижили та змогли відступити, надіслали джуру до короля Англії із проханням дозволити повернулись на поле бою, надати допомогу пораненим та забрати тіла загиблих. На це прохання король відмовив, бо вже темно та пізно, але дозволив прийти завтра зі світанком.
Кажуть, що наступного дня на Азенкурському полі не було жодного живого француза, бо король Англії наказав своїм солдатам добити вночі тих, хто вижив.
Англійці з награбованим скарбом та сімома сотнями бранців вирушили на північ. Над сірим полем падав дрібний колючий жовтневий дощ. Не зважаючи на поранення, герцог Орлеанський їхав верхи відразу ж за королем Генрі та його братами. Головного убору він не мав, холодний дощ гострими краплями падав на його опущену голову, затікав на шию та під сорочку, жорстку від засохлої крові, та герцог не зважав. Відтоді, як французьких бранців вивели з намету переможного короля, від нього не почули ані півслова.
Прюнель лежав без тями на возі з пораненим Рішмоном, тому безкінечний дощ, що колотив по обладунках англійців довкола, не зводив його з розуму, як решту французьких сеньйорів.
Вже три ночі до Маргарити приходили страхіття. Вона зривалася з ліжка та безтямно бігла до дверей, де її підхоплювала на руки мадам де Белльваль, що прокидалася від її криків.
– Тихіше, ваша високосте, все добре… Все добре…
– О, ні, мадам де Белльваль, мені снились круки над полем… Над полем, повним мерців…
– Це лише сон, ваша високосте…
– Ні, я бачила мертвих… Так багато, так страшно… Герцог Алансонський… Його геть усього порубали…
Мадам де Белльваль перехрестилася та запалила кілька свічок. Пальці не слухались, вогонь важко займався, минаючи гніт і лише розтоплюючи віск. От напасть! За що цій дитині ті нічні страхіття? Маргарита тихо плакала, посправжньому налякана тим, що побачила мертвими кількох людей, яких добре знала при дворі свого брата. Який дивний сон… Їй навіть здалося, що вона відчула металевий запах крові. Навіть дбайливо закутана у ковдру, вона досі тремтіла.
Вихователька не полінувалася
