style="font-size:15px;"> Коні зав’язли у грязюці, вершники марно їх острожили. Тіла важко падали одне на одне, коні не могли розвернутись. Поранені стрілами лицарі провалювались у болото бруду, на чужі тіла. Згори нестерпно важко дерлися коні, падали, намагались підвестись, заливали кров’ю…
Філіппу здавалось, що у нього немає ані рук, ані ніг, самі очі, сповнені жаху, немилосердно відкриті. Коні несуться повз нього повільно (чи так здається?), але все вперед і вперед, до пекла. Прюнель ледве встигає прикривати Рішмона щитом ззаду від ворожих стріл, від підлих ударів у спину. Це вже геть не схоже на шляхетну гру. Це геть не шляхетно. І це не гра. Те, що він бачить на власні очі, не має назви. Жодна людина про таке не розповідала. А коли б і розповідала, він би не повірив. Нутровим болем та швидкою кров’ю Філіпп де Прюнель вивчає свій перший дорослий урок: якщо не вдариш сам – ти мрець. І тут немає місця ані шляхетству, ані лицарству, тут немає правил, тут не буде другого разу, тут все жахливо, все по-справжньому.
Брязкіт зброї, іржання коней, передсмертні чужі крики глушать Філіппа. Він бачить, як герцог Орлеанський упав із коня, бачить кров на його панцирі, незугарно підняту завмерлу руку у сталевій рукавичці. Він бачить те, що бачити огидніше за все – як лицарі, французи, падають на коліна у брудну, мокру землю й молять зберегти життя… І що попри благання, англійські сокири опускаються на їхні голови. Філіпп ледве не плаче, він щосили молотить бойовою сокирою, руки болять, він до смерті розбитий, украй стомлений, але не сміє зупинитись бодай на мить. Рішмон кричить щось, але Філіпп не чує ані слова – прямо перед собою він побачив розчавленого конетабля д’Альбре, з-під погнутого шолома витікають мізки, руки міцно, намертво вчепились у червоний від крові прапор. Чому прапор у конетабля? Де ж знаменоносці? Хіба ж так можна? У голові досі завчені з дитинства і вже нічого не варті лицарські правила.
– На відступ! На відступ!
Французи важко посунули назад, коні не слухаються, свої йдуть по головах, вершники чавлять піших.
– Бретонський собака! – чує Філіпп.
Важкий удар сокири – він упав. Щось тяжке звалило хлопця. Не може рухатись. Грім. Здається, пішов дощ. Сухі вуста Філіппа нервово здригнулися, намагаючись піймати важкі краплі вологи. Він так і не зрозумів, що то кров на вустах. Раптом перед очима Філіппа з’явився чорно-білий бретонський прапор, він накренився і впав. «Монсеньйор де Рішмон! О, як мені шкода…» – встиг зауважити Філіпп, усі звуки бою раптом стихли, і хлопець скотився у прірву.
Відступивши, французи спробували поновити ряди, приєднавши кінну частину третього війська.
Король Генрі напружено тримався у сідельнику. Аж раптом він побачив, що його брат Глостер впав із коня поранений, і відразу ж кілька французів кинулися до нього, пізнавши герб. Генрі зіскочив із коня та став на захист брата. Його величність (як помітно золоту корону на шоломі!) побачили люди сіра де Круа, ті самі, що заприсяглися зрубати корону
