яких завжди сидів.
Якось чорт і каже йому:
– Надійшла моя черга викочувати сонце, і не знаю, чи повернуся назад, бо нас там багатьох воно обпалює; коли загину, то пришлю свого товариша сповістити, що мене вже більше нема на світі.
І пішов. Багато спливло часу, а чорта все нема й нема. Якось приходить під вікно інший чорт і каже:
– День добрий!
– Дай, Боже, здоров’я, пане! – відповідає злидар.
Тоді чорт каже:
– Якщо він був твоїм паном, то бувай же здоров: тепер уже все твоє, що лишилось в оселі, бо твого пана спалило сонце.
Сонцева хата
Жили собі чоловік із жінкою, і було в них двоє дітей – син і донька. Донька була така красуня, що вродливішої за неї в усьому світі не знайти. Сонце, як тільки вгледіло її, відразу ж уночі і вкрало собі в дружини. Брат прокинувся і, коли впевнився, що сестри немає, не гаючись узяв торбину і пішов туди, де сонце заходить, щоб відняти у нього сестру. Йде він та йде. Коли не стало в нього хліба, він зайшов до одного чоловіка й каже:
– Дайте подорожньому кусень хліба.
– Нажни копу жита, тоді дам тобі цілу хлібину, а коли не нажнеш, то й шматка не дам.
Ось він пішов на поле; жав, жав та не нажав ще й трьох снопів, а Сонце взяло та й зайшло. Господар і каже:
– Ну, якщо так, то не дам я тобі хліба.
Пішов брат голодний. Заходить до мірошника, випрохав у того макітру борошна і поніс, щоб продати, а Вітер узяв та й розвіяв борошно. Заплакав брат і пішов далі. Йде, йде – приліг одпочити та й заснув, а Мороз узяв і відморозив йому пальця. Прокинувся брат, заплакав і пішов собі далі… Приходить туди, де заходить Сонце, а назустріч йому сестра.
– Де б мені сховати тебе, – каже сестра, – бо коли прийде Сонце, воно тебе спече.
Взяла та й пустила його в льох. Тільки-но вона повернулась до хати, аж з’являється додому Сонце. Скинуло свої шати, повісило їх на погрібнику і також заходить до хати. Сестра питає:
– А шати ти де поділо?
– Повісило на погрібнику, – відповідає Сонце.
– Там у льоху мій брат, він до цього часу вже спікся!
Побігла туди, дивиться – брат уже ледь-ледь дихає. Сестра облила його водою; він ожив і пішов із сестрою в хату до Сонця. Бачить – за столом сидить Сонце, а на лежанці – Сонцева мати, така губата… Привітався брат із Сонцем, пообідав там чи повечеряв, а Сонце й каже:
– Час уже мені сходити, та я втомилося – хіба ти йди замість мене?..
Одягнув брат Сонцеві шати, виліз драбиною на небо і зламав після того драбину. Йде та йде він небом, коли приходить на те місце, де Сонце снідає. Сів він, наївся, напився; тоді потрощив полумиски й склянки та й пішов далі. Йде та йде, коли зустрічає Вітра. Як ухопить його за чуба, та навкіл себе, та як став бити, примовляючи:
– Ось тобі борошно! Ось тобі борошно!
Вітер давай кричати й дмухати і надмухав таку
