– то ти тоді вже тільки набавляй.
Поїхали на аукціон, і він купив ті два будинки. Прожив у місті років зо три, а може, й чотири, і було вже зовсім забув про жінку й дітей. Та от якось згадав і звелів кучерові, щоб той запріг коней; сів, поїхав у своє село й зупинився біля своєї халупки.
– Піди, – каже кучерові, – спитай, чи не пустять нас переночувати?
А слід сказати, що коли він їхав з міста, то набрав з собою всіляких напоїв та наїдків, бо добре знав, що жінка не ївши сидить вдома. Набрав і одежі дітям. Кучер, коли послав його господар, підбіг до халупки й питає:
– А що – господар удома?
– Не те, що не вдома, а хтозна, чи й живий на світі: вже чотири роки, як його вбили чи зарізали.
– А чи не впустиш ти нас, господине, переночувати?
– Чого ж не впустити? Ночуйте!..
Купець потім і питає, чи нема в неї чого повечеряти.
– І-і! – відповіла хазяйка. – Сама сиджу не ївши й діти мої голодні!
Скільки купець не розмовляв з нею, а вона так і не впізнала його. Послав купець кучера ставити самовар, той ставив – не ставив, а самовар уже кипить. Посадив купець кучера за стіл, посадив і хазяйку з дітьми, – а вже скільки він цукру того понакладав у чашки, то і – Господи! Випили вони чай. Хазяйка вже так дякує купцеві, так дякує:
– Хоч у душі, – каже, – посолодшало, а то діти зовсім було попухли не ївши.
Посиділи потім, погомоніли. Купець звелів кучеру внести всі напої та наїдки. Повечеряли. Хазяйка й діти дякують купцю, чолом б’ють у ноги за те, що напоїв і нагодував їх. А він і каже:
– Ні, хазяйко, цим лише від мене не відбудешся – я ще з тобою спати ляжу.
– Ні, ні, пане, – відповідає хазяйка, – цього вже ніяк не можна, бо як коли-небудь повернеться мій чоловік і дізнається про те, то він мене потовче.
– Невже ти справді не хочеш відмовитися від свого чоловіка? – спитав купець. – Якщо так, то я знайду собі й кращу за тебе.
– Хіба мій чоловік такий, як ви? Мій чоловік бідний і вбогий, та ще й каліка до того ж, а ви – пан.
Давай тоді купець показувати різні прикмети, поки жінка, нарешті, не впізнала його; а коли впізнала, він гарно вбрав дітей і каже синові, з яким колись косив у свого брата:
– Нумо, збігай, синку, до свого дядька, котрий не дав нам і кусня хліба, коли косили в нього. Скучив я за ним – побачитись хочу.
А було це вночі. Побіг хлопчак до дядькової хати й гукає:
– Дядю!
– А що?
– Ходіть до нас!
– А що там у вас?
– Приїхав батько в бричці, тройкою коней!
– Хіба що батьковою? – сміється дядько, та все ж пішов. Приходить, привітався – не впізнає брата в купцеві.
– Невже ти мене не впізнаєш? – питає купець.
– Як же я можу впізнати тебе, коли ти раніше був тяжким злидарем, а тепер став таким багатієм?
Упізнали, нарешті, один
