style="font-size:15px;"> В цьому місці я вважаю за доцільне перепинити опис п. Реновицької як неістотний для щоденника в цілому. В той же час мені, як і читачам, здається річчю нормальною, що під час того двогодинного візиту п. Ганки до п. Роберта Тоннора між ними зав’язалися так звані «дружні зв’язки». Разом з тим я переконаний, що там не сталося нічого такого, що могло б кинути тінь на добре ім’я п. Реновицької, так само як і на бездоганну репутацію джентльмена, на котру, як вона сама вважає, цілком заслуговував п. Роберт Тоннор. Грізне і непевне становище, в якому опинилася авторка щоденника внаслідок викриття першого шлюбу свого чоловіка, робить для нас зрозумілим, як потрібна була їй справжня дружба та дуже чоловіче плече, на яке вона могла б спертися.
Отож, не кидаючи каміння докорів, обмежимося відзначенням факту, що тієї неділі між п. Ганкою Реновицькою та п. Робертом Тоннором зав’язалася дружба. Доказом цього може бути те, що вони напевне випили чудовий коньяк п. Тоннора на брудершафт, бо від цього дня п. Реновицька в своєму щоденнику називає його просто Робертом. (Примітка Т. Д.-М.)
Я повернулася додому, приголомшена всім тим. До того ж випила забагато коньяку. Який дивний світ! Людина ніколи не знає, що на неї чекає, що її може спіткати. От якби життя завжди тішило мене такими несподіванками! Роберт просто чудовий!
Вівторок
Нарешті я таки побачила її!
Звуть її Елізабет Норман. У паспорті значиться як жителька Бельгії, двадцяти шести років. Вона гарна, це важко заперечити. Щодо її віку дядько Альбін не помилився. Зате його передбачення щодо її зовнішності не справдилися. Вона не білявка, а рудувата шатенка. Очі в неї не голубі, а зелені. На зріст вона не така, як я, а значно нижча й тендітніша. Оце вам доказ сталості чоловічих смаків! Бог знає, якими ще жінками міг захоплюватись Яцек. Тепер уже я ні в що не вірю. Могли там бути й чорняві, й руді, може, навіть китаянки чи негритянки. Від чоловіків можна сподіватися чого завгодно.
У першу мить, коли я її побачила, мені здалося, що це та сама, яку я спіткала на сходах у Роберта під час свого першого візиту. Та, виявляється, я помилилася. По-перше, та була зовсім руда, по-друге, трохи вища, а по-третє, сам Роберт на моє запитання, чи знає він міс Елізабет Норман, відповів, що ніколи й не чув про таку. Він навіть здивувався, звідки я взяла це ім’я.
У неділю ввечері, проходячи з Тото і його кузеном Лобонєвським через вестибюль «Брістоля», я побачила дядька, що пильно читав якусь газету. Під час вечері мене викликали до телефону. Звісна річ, то був не телефон, а дядько. Не гаючи часу на зайві розмови, він показав мені смужку поштового паперу.
– Впізнаєш це письмо? – спитав він.
Я враз його впізнала. То було її письмо. Я б упізнала його навіть і в пеклі. Виявилося, що дядько дав добрі чайові покоївці, що прибирала номер пані Норман, аби вона дістала хоч клаптик паперу з письмом англійки. На уривку можна було прочитати слова: «…nd І now in Wars…»
Як видно, це мало означати: «і я тепер у Варшаві». Зрештою, і папір був той самий.
