відказала:
– Звісно, що була.
– То що? Ну кажи ж хутчій!
– Він пообіцяв оддати мені твої листи.
– І ти думаєш, оддасть?
– Гадаю, що так. Тільки я не поділяю твоєї думки про цього добродія. Мені він не видався шалапутом. Цілком культурна людина і поводиться як джентльмен.
В Гальщиних очах блиснув неспокій.
– Ти довго у нього була?
– Кілька хвилин.
Це її ніби заспокоїло.
– О моя люба! Тим-то ти й не поділяєш моєї думки. От якби ти знала його так, як я…
Я знизала плечима.
– О, можеш повірити, мені це байдуже. Він справді гарний з себе, але ж ти добре знаєш, що я вірна Яцекові.
Я зумисне проказала це з притиском, щоб подратувати її.
– А в який спосіб він поверне ті листи?
– Можеш не турбуватися, – відказала я. – Спосіб не має значення. Можу послати до нього Юзефа або першого-ліпшого розсильного. – Я трохи помовчала й додала: – А може, й сама до нього піду.
Гальшка уїдливо посміхнулася.
– Я бачу, це посередництво не вельми тобі прикре…
– Ти ж добре знаєш, що задля тебе я ладна на все. Той добродій начебто дуже засмутився, але ти, певне, рада, що вже ніколи його не побачиш?
– Чому це я ніколи його не побачу? – здивувалася Гальшка.
– Як чому? – запитала я. – Адже ж це ясно як божий день. Повернувши листи, він не зможе більш примусити тебе ходити до нього.
– Ах, звісно! – схаменулася Гальшка. – Звісно, що так. У кожному разі, я тобі безмежно вдячна, Ганечко.
Ще зранку я звеліла Юзефові ретельно записувати, хто нам телефонував, і, повернувшись, насамперед перебігла очима всі записи на папірці. Там було кілька незначущих, але між ними й таке: «З готелю “Брістоль”».
Незважаючи на пізню годину, я мусила розбудити Юзефа. Він сказав, що з «Брістоля» дзвонив портьє і запитував, коли повертається пан Реновицький.
Нарешті якийсь певний слід! Очевидно, портьє телефонував за її дорученням. Я одразу попередила, що завтра не обідатиму й не вечерятиму вдома. Маю бути в «Брістолі».
Неділя
Десь перед десятою подзвонив Тото і запропонував поїхати з ним на прогулянку до Яблонної. Я залюбки згодилась. В його величезному «мерседесі» їдеш, як у колисці.
Коли я сіла обіч Тото, він витяг з кишені пачку банкнотів і, переможно усміхаючись, подав мені.
– Що це таке? – здивувалась я.
– Виграш, – відказав він. – Ти мала слушне передчуття. Карта мені йшла, як у казці. Всіх понакривав, навіть отого твого шалапутного дядечка. Тепер ніколи не сяду грати, не взявши в тебе якогось дріб’язка на щастя.
– Тото! Ти справді виграв? – не вірила я своїм очам.
– Слово честі, – засміявся він. – Понад три тисячі.
Я не хотіла брати
