гроші ні до чого. І коли вже він бере на себе роль детектива, йому не треба когось підкупати, ані сидіти в готельних ресторанах. А на це ж бо потрібні гроші.
Я схопилася з місця, щоб принести сумочку, але дядько спинив мене порухом руки.
– Е ні, мала. Я взявся допомогти тобі з двох причин: по-перше, це й мене цікавить, а по-друге, хочу зробити тобі приємність. Ніяких грошей у тебе я не візьму. Та й взагалі не згадував би про них, але останнім часом мені аніяк не таланить у грі. Всі пристойні партнери, замість приходити грати, розтринькують свої грошенята десь-інде. От хоч би твій Тото. Йому нічого не варто викинути на вітер кілька сот злотих. Грає ж він, між нами кажучи, як теля. А оце вже два тижні й разу не заглянув до клубу.
Мене це здивувало. Я знала, що Тото майже щодня відвідує Мисливський клуб. Але навряд щоб туди пускали дядька Альбіна. Про всяк випадок я спитала:
– Ви, дядечку, про Мисливський клуб?
– Ну що ти! – він іронічно скривився. – Мисливський клуб – це для мене минувшина, яка ніколи вже не повернеться. Я кажу про таку собі картярню, що гучно іменується клубом, а там потихеньку грають на гроші.
Я мовчки понурилася. Лише подумати, як низько впав цей величний добродій, що колись мав славу одного з найвитонченіших бонвіванів, вважався прекрасним нареченим, був джентльменом найвищого класу!.. Отже, правду казав батько: цей чоловік – шулер, з того й живе. Та хай би він навіть і грав без обману – однаково такий спосіб життя нікому не робить честі.
Дядько поправив монокль і, оглядаючи свої охайні нігті, промовив:
– А ти, між іншим, запитай Тото, чи не грає він останнім часом. Це нагадало б йому про клуб. Або, наприклад, дай йому якусь банкноту і скажи, що знайшла її на вулиці. А якби ти ще попрохала його спробувати щастя з тією банкнотою… Нічого більше від тебе я не жадав би.
Я зрозуміла. Він хотів, щоб я стала його спільницею і заманила Тото до картярні, де його добряче ошукають. Яка бридота! Вся моя симпатія до дядька враз зникла. Краще б я сама дала йому грошей, навіть наполягала, щоб узяв їх. Але дядько рішуче відмовився.
Та, зрештою, я подумала, що якийсь там програш для Тото нічогісінько не важить. А воно б і незле було отак покарати його за пихатість. Одначе коли я добре поміркувала, то дійшла висновку, що, якби я пристала до тієї махінації, мене замучило б сумління. Дядькові я, звісно, сказала, що згодна. Та сама сподівалась уладнати цю справу в інший спосіб.
Коли дядько пішов, я зателефонувала Тоннорові. Сказати правду, серце мені неспокійно калатало, поки я чекала на відповідь. Адже я ніколи ще не дзвонила до незнайомих чоловіків такого типу. Отож вирішила бути дуже обережною. Залишу вдома листа з його адресою і напишу, нехай шукають мене там, якщо на призначену годину я не повернуся додому, а собі в сумочку покладу Яцеків револьвер.
У трубці почувся низький чоловічий голос. Я запитала, чи це пан Роберт Тоннор, і, діставши ствердну відповідь, сказала:
– Даруйте,
