що я й справді почуваю себе зовсім молодим. Це навіть трохи непокоїть мене. Де ж пак – чоловікові вже п’ятдесят, а в нього ні поважності, ні статечності, а все лиш вітер у голові.
Я жваво заперечила:
– Що ви, дядечку! Та у вас того вітру в голові ніколи й не було. Ви ж один з найрозумніших людей, яких я знаю. Тим-то я, власне, до вас і прийшла.
– От чудасія! – усміхнувся він. – Здається, ти перша жінка, що прийшла до мене шукати розуму. Інших він найменше цікавить. Але з цього я можу судити, що ти вскочила в якусь халепу. Га?…
Дядько знову сів біля мене і пильно подивився мені у вічі.
– Ну, признавайся, – підмовляв він мене. – Мабуть, отой твій нудний Реновицький перехопив якогось листа, що його написав тобі… Тото?
Я відчула, як червоніють мої щоки.
– Тото давно вже облишив свої залицяння. А проте ви, дядечку, таки вгадали, що все почалося з листа. Я виявила страшні речі про Яцека. Просто розпач бере…
– Ого, навіть розпач? Він тебе зраджує?
– Гірше, дядечку, набагато гірше: він одружений!
– Ну певно ж, моя люба, – удавано поважним тоном мовив він, хмурячи брови. – Це для мене не така вже й новина. Щоправда, ви не зволили запросити мене на весілля, одначе я знаю, що ви взяли шлюб.
– Ой дядечку, мені не до жартів! Яцек і справді одружений з якоюсь жінкою.
Дядько кивнув головою:
– Добре, що хоч із жінкою…
– Як це? – не зрозуміла я.
– Могло виявитися, наприклад, що він збоченець.
– Та ну ж бо, дядечку, це дуже серйозна справа. Я вже й не знаю, що маю діяти! Вчора Яцек з неуважності залишив на письмовому столі відкритого листа…
Дядько перепинив мене:
– Коли залишив, то, виходить, не надавав тому великого значення.
– Якраз навпаки. Той лист для нього надзвичайно важливий.
– А звідки ти знаєш?
Мене роздратувало це запитання. Та й, зрештою, воно не стосувалося до справи.
– Бо він повернувся за листом і був дуже стурбований, – відказала я.
І я переказала дядькові зміст листа як могла докладніше.
Потім розповіла про дальшу поведінку Яцека. Дядько вислухав мене уважно, але не стримався, щоб не докинути:
– Еге, то виходить, що в нашій родині не лише я паршива вівця.
На це я промовчала. Мені було прикро, що він так неделікатно зачепив історію, про яку я воліла б не згадувати.
Авторка щоденника не пише тут, що саме вона має на думці. Оскільки багатьом читачам це місце може видатися незрозумілим, я вважаю за свій обов’язок пояснити, що пан Альбін Нєментовський за вісім років перед подіями, описуваними його племінницею, був героєм досить неприємної судової справи. Йшлося про зводини неповнолітньої дівчини, панни Л. З., батьки якої вельми тим обурилися. Пана Альбіна засудили до двох років ув’язнення. (Примітка Т. Д.-М.)
– А
