виходити з того, що ти полька, дружина польського дипломата.
Я не могла не визнати справедливості його слів. Зрештою, я, мабуть, і сама вчинила б так, як він порадив. Але ж це не може змінити факту, що я маю право каратися своїм вчинком.
Я забрала все. Так звелів мені майор по телефону. Курей, обгортку й листа. Тільки-но я з’явилася до майорового кабінету, туди зараз же прийшли полковник Корчинський і ще двоє якихось панів у цивільному. Страх згадати, що вони виробляли. Розглядали все крізь лупу, навіть і курей. Придивлялися до паперу, мотузок, клею, чорнила. Щось там забирали на просвічування, покраяли тих нещасних курей складаним ножиком, неначе сподівалися знайти щось і в них. Нарешті майор витер руки і сказав:
– Все складається чудово. Візьміть, будь ласка, цей ключик.
Я злякалася.
– А навіщо він мені?
– Зараз я вам усе поясню. Сьогодні вже пізно, а завтра вранці ви підете до банку й відімкнете сейф. Це останні дверцята праворуч у третьому ряду знизу. Ви заберете те, що там лежить, сховаєте в сумочку і підете пішки додому.
– Але чому я маю все це робити?
– Для того, шановна пані, щоб не сполохати пташку. Перед банком, а може й усередині, напевне, чатує хтось із його спільників. Тоннор, очевидно, поінформував його, що ви маєте узяти з сейфа ті пакети. Адже він удався до вас із цим проханням, маючи на меті одне: згодом безпечно забрати у вас свої речі. Це «згодом» може бути одне з двох: або хтось з’явиться по ті речі до вас додому, або їх заберуть у вас, не гаючи часу, тоді, коли ви будете повертатися з банку. Отож, якщо на вулиці до вас хтось підійде і вимагатиме, щоб ви віддали йому пакети для Тоннора, віддайте їх.
– Віддати?
– Авжеж. За вами йтимуть наші агенти, отож нічого не бійтеся. Одначе вам треба бути готовою до всяких несподіванок. Найспритніше з їхнього боку було б інсценувати звичайну вуличну крадіжку. До вас зненацька підбіг би хтось, вихопив сумочку і кинувся навтіки. Ми, звісно, тут-таки його схопили б, але в такому разі ми не мали б проти нього доказів, що він належить до шпигунської зграї. Розумієте, він міг би вдавати звичайного злодюжку. Отже, ідучи до банку, ви взагалі не беріть із собою сумочки. Я сподіваюся, ви маєте якусь кишеню в хутрі?
– Атож, маю, у каракулевому.
– От і чудово. Ті пакети невеликі. Ви легко сховаєте їх у кишені. Оце і все, про що я вас прошу. Коли ви повернетеся додому з пакетами, я чекатиму на вас там, і ви дістанете дальші настанови.
Це вже було для мене занадто. Я мала не тільки зрадити Роберта, віддавши його лист, а ще й брати участь у тій ганебній махінації!
– Ні, пане майор, – рішуче відказала я. – До такого діла ви можете залучати кого хочете, але не мене. Я до таких речей незвична. Ви, пане майор, здається, не зважаєте на те, хто я така.
Майор кинув на мене неприязний погляд.
– І все ж я дуже прошу вас не відмовити нам у допомозі. Це забере у вас не більш як півгодини часу.
– Ідеться не про час, – обурилась я, – а про те, що ви хочете зробити з мене поліційного шпика.
– Ах, навіщо
