деш, а як навіть і встигнеш, то все одне будеш мокрим. Зірвані вітром верхівки хвиль літають в повітрі й боляче січуть обличчя, а зібравшись по кількасот штук – рішуче атакують комір, проривають лінію оборони й радісно бігають по тилах.
Це досить холодно, хай йому чорт. Особливо у листопаді, під час останніх осінніх штормів.
Гарний Дніпро вдень, коли сонце, хмаринки, зелені береги й небокрай, але гарний він і вночі. Видно, як починається вода біля ніг, а де кінчається – хтозна. Інколи світиться щось з протилежного боку, а інколи світять лише зорі з небес. Насмішкувато так світять – що, мовляв, жалюгідна істото, страшно тобі від таких масштабів, коли дивишся-дивишся, а протилежного берега й гадки нема? А це ж ти ще до нас не літав! І не долетиш, бо ніякого життя не вистачить сягнути хоча б найближчої з нас. Страшно? То бійся!
Страшно, а як тут не взятися страху? Хтозна, що воно там, у темряві.
Страшно стояти на березі нічного Дніпра, а плисти човном по Дніпру ще страшніше. Одна справа, коли хвильки хлюпають десь поодаль, а інша – коли зовсім поруч, у борт. Одні відчуття, коли вода лизькає черевики, а інші – коли вона звідусіль, а до берега казна-скільки, та й взагалі, чорт його зна, де той берег. Одне враження, коли стоїш нехай на хисткому, але все ж придатному для ходіння піску, а зовсім інше – коли від темної безодні захищає лише двосантиметрова підгнила дошка, а хтозна-які чудовиська роззявляють пащу там, на глибині.
Раціональною частиною свідомості я розумів, що нема там нічого страшного, та й безодня не така вже й бездонна. Ну три, може, шість метрів глибини. Ну, може дванадцять, якщо вже виперлися на фарватер. І чудовиськ немає, ну, хіба що великий сом чекає, чи не впаде з поверхні якась дохлятина. Може й падає час від часу, але я ж не дохлятина. Принаймні поки що. Й активно опиратимусь, якщо хтось надумає перевести мене в цю не дуже шановану категорію.
Та, власне, я й сам кого хочеш переведу.
Хіба що проти «Метеора» чи баржі на фарватері не встою. Дуже різні вагові категорії – сотня кілограмів мене й тисяча тонн заліза. Ніхто проти баржі не встоїть. Навіть директор одного знайомого заводу, дядько пробивний, пихатий та гордовитий, а під баржу ліг.
Щоправда, він тоді не був ще директором, а був звичайним рибалкою з наддніпрянського міста, ласим до браконьєрства та порушення правил риболовлі. От і попав. Так попав, що коли через багато-багато років пересувався вже не велосипедом, а «мерседесом», й бігали за ним навшпиньках охоронець, секретарка та особистий біограф, згадав він той епізод і вставив у мемуари.
А особливої пікантності епізоду додає те, що протилежний учасник події також прийшов на завод, директора особисто знав, ручкався з ним не раз, й історію з баржею знав… але за сорок років знайомства так і не признався. Ні пари з вуст.
Так ніколи директор й не взнав, хто його протаранив.
Що ж, нехай і не взнає. Я точно не скажу. Нема ще кому казати. Ще ані діди, ані навіть прадіди обох учасників не народились, ще глину не викопали, з якої наліплять цеглу, щоб будувати завод, ще метал не виплавили, з якого баржу збудують.
А не пхайся вночі на фарватер, тим більше на неосвітлений!
От на цій думці брандскугель і бахнув. Не скажу за фарватер, але ділянку понад берегом освітив, і таки непогано.
Гарне було видовище, за інших обставин я б навіть замилувався. Але обставини, як навмисне, були такі, що природніше було матюкнутися.
Я так і зробив.
Мабуть, вдало, бо Іван аж голову нахилив, прислухаючись, хоча що там слухати. Ігор з Альбертом стояли мовчки, але провели вогняну кулю поглядами, й голови їх повертались та нахилялись синхронно, як башти крейсера. Галя також глипнула спочатку на кулю, потім на мене, потім на Ігоря та Альберта й поспішно відвела погляд. Мабуть, вона зробила це з міркувань дивної тутешньої моралі, яка забороняла дивитися чоловікам у вічі, але завдяки цій моралі дівчина виявилась найрозумнішою з нас.
Бо куля згасла, й ми посліпли.
Все-таки око недосконала конструкція. Мало того, що хистке й тендітне, не завжди навіть удар кулаком витримує; мало того, що має сліпу пляму й вона може зіграти на дорозі або в бою дуже злий жарт; мало того, що з віком об’єктив-кришталик перетворюється на тьмяну викривлену лінзу від радянського телевізора – так ще має зовсім вже катастрофічний недолік. Звикати до темряви треба довго, кілька хвилин, а засліпить око раптовим спалахом – і все, починай з початку.
Кажуть, у котів з цим значно краще.
Хочу бути котом.
Я відчув, як під ногами хлюпнула трохи більша хвиля й подумав, що ні, не хочу. Все-таки не менше трьох метрів до найближчої землі, і це якщо вниз; а якщо по горизонталі, то з півкілометра буде.
За брандскугелем мала б негайно ревнути сирена, чи то пак, якийсь тутешній її аналогії – дзвін, молоток
