берега все ще не було видно, але ліхтар наближався. Навряд чи хтось взявся б визначити до нього відстань, але світна цяточка перетворилась на плямку, потім на пляму, а тепер пляма вже набула відчутно квадратних обрисів, а що тут квадратне? Правильно, свічка у заскленому ящичку. Не батарея ж світлодіодів на квадратній панелі.
Коли, нарешті, з пітьми вигулькнуло щось таке як причал, наш паром вже добряче перехнябився на правий бік. А було б у човні два черпаки – не перехнябився би. Водної інспекції на них тут нема!
Човен тонув, причал ріс. Я згадав якийсь фільм, де пірат на такому ж дірявому човні підгадав так, щоб ступити на берег точнісінько в той момент, коли його корито булькне під воду й теж почав прикидувати. Виходило, що не підгадаю. Виходило, що причалимо, вивантажимось, і аж тоді човен почне черпати воду бортами.
А може й не почне.
На причал також щось виходило. Щось примарне й перекособочене, наче мара.
Я поглянув убік. Ігор перестав черпати й дивився на Альберта. Морди ватажка я не бачив, а у Ігоря на лобі було написано запитання – ну що, мочимо перевізника та синів, чи все-таки відпускаємо?
А тут ще й мара. Не те щоб це когось з нас могло зупинити, але краще зважати на можливих свідків. І вжити заходів.
– Добрий вечір, – раптом сказала мара дзвінким голоском шести- або семирічної дівчинки. – Дідусю, це я тобі ліхтар запалила!
– Ах ти ж моя розумниця, – перевізник поспіхом вмочив люльку в Дніпро й сховав за пазуху. Мабуть, не любила дівчинка тютюну, а любила цукерки й діда.
Я знову ковзнув поглядом на Ігоря, той на Альберта. Запитання пробігло цим ланцюжком поглядів до ватажка й повернулось – Ігор ледь помітно мотнув головою. Не вгору-вниз, а ліворуч-праворуч. Ні, мовляв. Не мочимо. Відпускаємо.
Пощастило вам, перевізники. Дякуй, діду, онуці – вона вас усіх врятувала.
І дівчинці пощастило, бо куди сироті податись – хіба що слідом за родичами в Дніпро. А так – може, виросте; може, живого Шевченка побачить, може, дотягне аж до скасування кріпацтва, придушення польського заколоту, програної російсько-турецької війни. До часів мого прадіда навіть.
Може навіть буде похованою на Байковому цвинтарі і можливо я бачив її могилу.
Дитинка стала на самий краєчок причалу й дідусь гукнув їй, щоб відійшла, бо у воду впаде.
– Та я вже сьогодні падала, – засміялась дівчинка. – Мені не звикати.
– Купалась? – скрушно похитав головою дід.
– Купалась! – весело покаялась онука.
Хто ж так кається.
Паром вдарився носами в причал. М’яко вдарився, бо веслярі припинили грести, але все одно причал здригнувся, і коні на помості також смикнулися й почали форкати.
– А я тобі що казав?
– Щоб не купалась! – ще веселіше гукнула дитинка. – Бо Ілля насцяв у воду!
І тут вже здригнувся я, бо точнісінько так казала моя старенька бабуся. Точніше, через дві сотні років казатиме, намагаючись хоч
