рук, й вийшло досить образливо. Ще образливіше, ніж від руйнування легенди.
Добре, хоч не у мій бік скерував, а кудись в поля.
– …тепер заповнений вапном. Кажуть, що раніше там було дзеркало, через яке за допомогою чаклунства можна було побачити все, що побажаєш, на відстані кількох сотень миль…
Я подивився на власника Вікіпедії у голові водночас злостиво та заздрісно, а Ігор, помітивши мій погляд, продовжив знущатися:
– Отвір, де стояло дзеркальце, зберіглась до наших часів… е-е-е… принаймні, до твоїх, Юрію, та моїх, а як там до Альбертових – вже не в курсі. Чуєш, Альберте? Як, стоїть ще Софія?
– Стоїть, – знизав плечима той. – Що їй зробиться. Тільки навколо забудовано все.
– Тьху.
Сплюнули одночасно я та Ігор, й Галя з Іваном, скоріш за все, не зрозуміли, чому. Ну, забудовано, ну, стоять будинки біля стіни, і що? Софію ж все одно видно.
Ех, не знаєте ви, хлопці й дівчата, які бувають сучасні будинки.
Ну та чорт з ними.
– Цей же самий Лясота, – просторікував далі Ігор, – у тому самому щоденнику й переповідає легенду про розпусного князя й ревниву княгиню. Так що перед нами унікальна нагода ідентифікувати всіх персонажів легенди з точністю до десяти років. Якраз між візитами Гриневега й Лясоти. Не так вже й багато було на той час князів…
Я думав, на Галину казочку Іван також скаже «Бре!», але наш гайдамака мовчав, слухав і лише схвально кивав. У чарівне дзеркало йому вірилось легше, аніж у телефон й штучні зорі, що літають орбітами.
Раптом згадалося, що, власне, термін «орбіта» якраз і означає щось кругле, і погляд сам по собі перескочив на Галину спинку. У дівчини в сідлі, якщо хтось не в курсі, посадка така, що талія видається ще вужчою, ніж насправді, а стегна ще ширшими. Приємне видовище, дуже приємне.
Галя спіймала мій погляд і негайно згорбилася.
Та ну що ж це таке!..
Дивними шляхами ходить жіноча логіка, й дорога наша також вилася якось дивно. Спочатку, від дідка-дороговказа, їхали ми майже прямо на схід. Якщо Альберт не збрехав щодо Переяслава, то правильно їхали. Якщо наші можливі переслідувачі також натрапили на дідка й запитали, то їм ліворуч, північніше. Нехай їдуть, там багато цікавого.
Але далі – от халепа! – наша дорога також почала завертати на північ, кілька разів розгалужувалася, а на перехрестях ніхто не сидів і копієчку не питав.
Так, GPS не завадив би, не завадив… Хоча всяко буває.
Колись, двісті років тому попереду, якраз у цих місцях мав я халепу із GPSом. Поїхали кататися, нові місця роздивлятися, старовинну церкву в Сулимівці подивитися, я маршрут проклав й вказівки GPSної дівки старанно виконував.
І заїхав.
Протиснувшись між двома хатками, опинився на схилі яру, в який не те що машиною – але й пішки не всякий зійде.
Вийшов. Спитав. Чисто за звичкою спитав
