й привів корабель – куди б ви думали? – До Риму.
Я офігів.
Римляни, мабуть, теж. А особливо офігів Римський Папа, до якого Сулима пробився на аудієнцію.
– …і тоді, на знак видатних заслуг, Папа нагородив Сулиму золотою медаллю з власним портретом.
– Краще б грошима дав, – буркнув я, і виявилось, що знов дурницю.
– …Сулима, повернувшись з католицької Італії, затримався в католицькій Польщі…
Не знаю як, але Ігор примудрився двічі підкреслити інтонацією слово «католицькій». Мабуть, натякав, що в католицькій країні папська медаль щось та значить.
Так і виявилось. Героїчний мореплавець примудрився монетаризувати репутацію значно потужніше, аніж можливу торбу грошей від Папи. Очолив ще кілька морських піратських, вибачте, військових походів, вибився у гетьмани, а після звільнення на пенсію став управителем якогось магната.
– …і де б ви думали? – ефектно закінчив Ігор. – Якраз там, куди нас чорти несуть, цебто, Альберт веде. В Переяславі.
Я лише головою покрутив. Оце так біографія в чоловіка.
– А далі що? – жадібно спитав Іван, мабуть, приміряючи долю героя на себе. – Награбував, мабуть, добра та їв-пивне тужив, ще й нічого не робив?
От що мене регулярно дивує в людях пролетарського складу характера – так це мрія нічого не робити. Нудно ж. Страшенно нудно, тяжко, тіло навантаження просить, мізки думок, а руки праці. Але ні. Сидять, якщо можна сидіти. Нічого не роблять.
Один вахтер якось при мені мрійливо промовив:
– Оце до вечора телевізор подивлюсь, ніч пересплю, вранці додому – і теж дурня валятиму!
Мабуть, похвалився. Мабуть, думав, що йому заздрити буду, але я лише мовчки поспівчував.
Навряд чи дядько з такою біографією тільки їв би та пив.
Так і виявилось.
– Потім Сулима взяв порт Азов. Ага, той самий Азов, який Петро Перший пізніше взяв лише з третього разу, та й то знову ж таки силами козаків. Фортецю, правда, не взяв, але порт спалив.
– Молодець! – не стримався Іван. – Оце по-нашому!
Я теж схвально поплескав у долоні. Спалити порт – це таки досягнення. Я також колись спалив, але не Азов, а лише LPT, і не в Чорному морі, а на старенькому комп’ютері. Мабуть, це все-таки різного масштабу події.
– Ну а далі що? – уже й Галя втрутилася. Здається, їй хотілось почути, що гетьман навоювався, взяв за дружину якусь дівчину-попелюшку з селян або небагатої шляхти, наплодив дітей і жив довго та щасливо.
Але ні.
– А от далі всі пішло шкереберть, – іншим тоном повідомив оповідач. – Тактики з українських гетьманів непогані, та зі стратегією проблеми. Була колись на Дніпрі така фортеця Кодак. Збудували її поляки начебто для оборони від турків, але Сулима злякався, що вона перекриє шлях козакам по Дніпру, ну, і за звичкою…
– Спалив? – жадібно запитав Іван.
– Та не було чого там палити, – Ігор махнув рукою. – Малесенький земляний
