не так. Хаїха.
На Західнянщині, кажуть, є село Заздрість, але я там не був.
Але, що характерно, ніяких тобі Пердунів, Смердунів, Голозадівки, Горєлова, Нєєлова чи Неурожайки, як у московитів. Може десь і затесалось одне-два сільця з непристойною назвою, але не у товарних кількостях, як у них. Не доводилось в УРСР видавати укази про перейменування Дристунова на Докторівку, Гологузова на Чернове, а Ссакине на Ситове. А в Нижегородській губернії довелося.
У нас за кожною назвою – якась історіія, оповідка чи навіть легенда. Чи стара, чи нова. Чи прадідами вигадана, а чи майже сучасниками.
Он, у Городні, наприклад, письменник Короткевич Христа приземлив. Не знаю, правда, чи в нашій чи в білоруській.
А я, неук, хіба що походження назви Літки знаю. Точніше, Літки, Літочки та Літковичи. Це були такі собі літні дачки київських ченців. Нема вже там ченців, а назви лишилися, та ще й гарні такі, лагідні, наче дитячі іграшки.
Хоча ні, знаю ще пару легенд, знаю. Одну стандартну – про мертву красуню в скляній труні в підземному ході; десятки таких трун ніби й знаходили, але чомусь жодних документальних підтверджень не трапилося. А одну нестандартну, й дуже цікаву. Начебто у часи, коли церкви трусили на предмет коштовностей, а попів відправляли на Соловки, награбувала реквізиційна команда три вози коштовностей, і везла чи то до Києва, чи до Чернігова. Заїхало в ліс чотири вози, а виїхало лише три. І все, ні воза, ні візника. Наче й не було.
Дуже реалістична легенда. Знати б іще, де той ліс, полазити б там з металошукачем…
Втім, до лісів з прикопаними скарбами й до сіл з кумедними назвами було ще пиляти й пиляти. Я подивився на сонце – воно вже трохи піднялося над обрієм, але не так щоб високо; озирнувся – позаду ще можна було розрізнити гайок, за яким корчма, за корчмою дідусь-дороговказ за копієчку, й прикинув, що за межі сучасного мені Києва ми ще не виїхали. Вже не Осокорки, але ще не Харківська. Щось посередині, мабуть, Дарниця.
Тільки, звісно, без танкоремонтного заводу, промзон, залізниці й мікрорайонів, населених пролетарями та їхніми хуліганистими нащадками.
– Іване!
– Цо тобє?
Не знаю, чому Івана час від часу перемикало на польську, але нехай.
– А Дарниця тут уже є?
Іван глянув на мене звичним уже поглядом – як на дитину малу, й відповідати не став. Натомість вліз Ігор. Чи тер скроню – я не встиг побачити, але мабуть, таки потер, бо почав сипати фактами, як вундеркінд у четвертому класі.
– Дарниця є, – радісно повідомив він. – Дарниця з чотирнадцятого століття є, і вже тоді Дарницею й називалася.
– А чому вона так назвалася? – знічев’я запитав я.
– Дари тут приносили, – буркнув Іван. – Ідолам. Жертви клали.
Подумав, і прибрехав:
– Навіть людські.
Хоча може й не прибрехав.
Але Ігор цю версію не підтримав.
– Та ну, навряд чи. Тут інше було – землі ці були під монастирями, а ті між собою конкурували й всяко намагалися набрати
