ту фігню, яку Юрій називає Вікіпедією.
Ігор звичним уже рухом потер чоло, сказав «гм», потер чоло ще раз, і раптом замість звичного потоку абсолютно точних, але досить нудних відомостей проголосив:
– Ого.
– Що – ого? – зацікавилася і Галя.
– Та! – Ігор аж головою крутнув. – Біографія у дядька – хоч кіно знімай.
– То розкажи, – вліз і я.
– Та розкажу, – охоче погодився Ігор. – Отже, був Іван дрібним шляхтичем із роду Сулим. Ноги у цієї династії ростуть з Полтавської губернії, так що, Юрію, можеш пишатися…
Я хотів був здивуватися з того, що Ігор докладно знає, звідки я родом, потім допетрав, що моя біографія також може бути досліджена й внесена до Вікіпедії. Факту цьому не зрадів, але то таке. В будь-якому випадку я для тих часів вже давно помер, й біографія являє собою хіба що незначну історичну цінність.
Хоча ні, ще виховальну. Від супротивного. Читайте, дітки, й не робіть так, як цей дядько робив.
– …працював помічником урядника, потім управителем у якомусь з маєтків, потім посрався з магнатом і втік на Січ.
Я знизав плечима. Така собі біографія. Не видатна. Не варта огокання. Але виявилось, що помилився.
– На Січі пристав до Самійла Кішки й спеціалізувався на морських походах. На чайках, були колись такі човники…
Я кивав, й Іван кивав. Я бачив їх на малюнках, а Іван, цілком можливо, що й наживо, а може й катався колись.
– І доходився. Спіймала його чайка турецьке ядро, опинився Сулима разом з іншими козаками спочатку у воді, потім на турецькій галері. У воді не затримався, а от на галері довелося затриматись, бо прикували до весла. Затриматись аж на п’ятнадцять років…
Я уявив собі п’ятнадцять років на ланцюгу, на твердій дерев’яній лаві. Ні відійти, ні випростатись. Поруч – море, значить, вологість і бризки, а вони, знаєте, тільки влітку приємні, та й то лише у малих кількостях. А у великих…
Хто на Майдані потрапив на морозі під водомет – той мене зрозуміє.
Але бої на Майдані тривали місяць. У сто вісімдесят разів менше за час, проведений Сулимою на ланцюгу.
Згадався фільм про дванадцять років рабства. Купа «Оскарів», десяток менших винагород. Двісті мільйонів доларів касових зборів, а хіба порівняти сюжет? Куди тільки наші режисери дивляться. Знімають всякі дзиндзі-контрабаси, неймовірно гидотних «Сватів» та ще цей, як його, «Останній москаль».
Лайно на лайні.
Я раптом зрозумів, що боюсь навіть уявити, на кого перетворився Сулима наприкінці того строку. Уявлялося щось здичавіле, брудне, волохате. Отупіле, бо як тут не отупіти в умовах важкої праці і сенсорного голоду.
Помилився. Ще й як помилився.
– …невідомо як Сулима звільнився від ланцюгів і звільнив товаришів. А далі все, як у кіно: здійняли бунт і перемогли. Знову ж таки, невідомо як. Уявляєте – галера, бойовий корабель, кількасот тренованих, озброєних, добре мотивованих яничарів… і яничари
