з сього Ігор озвався до мене.
– Юрію.
– Шо?
– Може, чув про такого революціонера – Кропоткіна?
– Чув, – трохи здивовано відповів я. – А чого тут…
– Прямий нащадок Івана Сулими.
– Ого.
– Ну так, а я що з самого початку сказав…
Ми досить довго їхали мовчки, аж раптом мене знову осяяло.
– Так це ж і село Сулимівка на честь Івана Сулими назване? – я запізніло ляснув себе по лобі. Мудрий-мудрий, а часом дурний. Нічого, з усіма буває.
Але історія про героїчного козака таки вразила. Написати б про нього книжку, або, ще краще, фільм зняти. Про полон, про втечу, про аудієнцію. За часів моєї молодості на фільми з таким сюжетом народ так валив, що в кінотеатрах двері тріщали. А якщо там ще акторка ніжку покаже або груди, хай навіть крізь напівпрозору тканину – то все, аншлаг гарантовано.
Мені згадалися Анжеліка та Жофрей де Пейрак, молодість згадалася, та, власне, дитинство… й вчителька історії на задньому ряду крісел, й злостиве шипіння її: «А як це ти проскочив на фільм до шістнадцяти, га?..»
– Так історичний же фільм! – здуру ляпнув я. – По вашій же спеціальності!
І лише трохи підрісши зрозумів, що ляпнув дурницю. Що фільм не так історичний, як про кохання, а з коханням у нашої історички було не дуже. І зовнішні параметри не сприяли, й характер також, й вчительська профдеформація. Уявляю, як вони чоловікам після кохання оцінки ставлять.
Довго мені відгукувалась та фраза. Мав я після того проблеми з історією, ще й які проблеми… Точніше, не так з історію, як з оцінками по ній, але хіба табелю чи атестату це поясниш? А це ж не той випадок, коли б’ють по морді, а не по паспорту; в інститутах дивляться якраз на атестат, не на морду.
Ех, заїхати б зараз у ту Сулимівку, глянути на нову… ну, майже нову, двох століть ще не простояла! – церкву, на нерозбиті труни у склепі, людей попитати – може, пам’ятає хто про героїчного козацького отамана.
Навряд чи.
У сучасній мені Сулимівці поруч з церквою в парку причаїлась могила вчителя. Тисячу дев’ятсот якогось року народження й тисячу дев’ятсот тридцять якогось року смерті. Й напис – героїчно загинув, рятуючи школярів від вогню.
Хтозна, якого вогню. Хтозна, яких школярів. Спитали людей – ніхто нічого не знає. А всього ж трохи більш сімдесяти років пройшло. Ще й, може, школярики ті живі, яких він з вогню рятував.
– А що, Іване, ти раніше про Сулиму чув?
Гайдамака мовчки похитав головою.
Хто б сумнівався.
Отак і проходить життя намарно – живеш, робиш великі чи малі справи, твориш, будуєш, пишеш – а через сотню років спитає хтось: чули такого Юрія?
Не чули. Й навіть могила, якщо Ігор правду каже, не збереглася. Не дають гарантії ані пишні склепи, ані навіть піраміди, хоч єгипетські, хоч українські. Один чорт як не пощастить – викинуть кістки у рівчак, й дітлахи черепом у футбол гратимуться.
– Ігорю!
