Галя, трохи зачекала й добила: – У Софії колись стояло таке свічадо. Показувало, що забажаєш. Ну, звісно, пускали до нього не всіх, а лише князів та первосвящеників. Ну, може, ще губернаторів.
Губернатори та князі поруч звучали як дисонанс, але щоб звернути увагу Галі на цей анахронізм – треба було рота закрити, а я не міг. Й Ігор не міг. Може й Альберт не зміг би, але він хоч і напружено прислухався, та, здається, половини не розумів.
А вчити треба мову аборигенів, вчити! Я коли на Кавказ ганяв у відрядження, то вже за тиждень міг з аборигенами порозумітися. Звісно, богословську дискусію провести б не вдалося, але спитати в магазинчику хліб, гукнути напарнику, щоб заліг й розтлумачити дівчині, що переспати – залюбки, а одружуватися не планую – це міг.
Не дуже, правда, це нам допомогло. Просрав Віктор Андрійович всі полімери, й союз ГУАМ також просрав, а які були плани, ех…
Хіба що Голодомор не просрав, а навпаки, підняв з небуття, за що йому щира дяка від живих, а може й від мертвих.
– Так що за сві-ча-до? – Ігор спотикався на складах незнайомого слова точнісінько так, як Галя на «технології», і я аж зловтішився. А потім заслухався. По-перше, сюжетом, а подруге – голосом нашої співачки. Гарний все-таки голос. Геть незрозуміло, чому зазвичай тихенько говорить, наче його соромиться. А сюжет був такий:
– …ніхто точно не знав, як і коли з’явилося те свічадо. Кажуть, ніби поставив його якийсь заїжджий чарівник, але коли та для чого – хтозна. Кажуть, можна було побачити в тому свічаді все, що тільки забажаєш, але нечітко, так, ніби крізь туман…
Я прикинув, який це все мало вигляд. Софія. Давня, за візантійськими технологіями, тьху, чорт, канонами побудована церква. Темна – лише зверху, під самою банею, різнокольорові віконця. Свічки. Дим – від свічок та від ладану. Свічки – вони ж не просто світять, а мерехтять. Біля вівтаря бубонять попи. Дзеркальце з каламутного скла.
Справді, в ньому що забажаєш – те й побачиш.
Захотіла княгинька побачити князя, а думала не про те, що в поході, буває, доводиться конем їхати й пішки йти, ночувати в степу, переправлятися через річку, мечем махати, а думала про те, що князь, негідник такий, вирвався з-під контролю й розважається з гарненькими полонянками – от і побачила. Зовсім як в анекдоті:
– Мамо, щось чоловіка довго нема! Мамо, боюсь, він коханку завів!
– Ну що ти, доню, одразу погане думаєш! Може, він під машину потрапив.
Але дорога була далека, коні трюхикали дуже й дуже неспішно, пейзаж майже не змінювався – чому б і не послухати гарну казочку?
– …і бачили в тому свічаді всі, що хотіли. Дівчата – коханого, купці – багатство, воїни – ворога, князі – славу. Ну а чим скінчилося – ви вже знаєте.
Гарна була казочка, та кінець надто сумний.
– Отак, через тупі ревнощі, й було втрачено перспективну технологію, – резюмував Ігор. Звичним рухом вже потер скроню й насипав уточнень.
– Вперше це повідав читачам
