style="font-size:15px;"> Перші сто метрів здавалося, що веслувати неважко… ай, не варто розтягувати. Важко було грести. Двоє веслярів гребли, двоє відпочивали, ще двійко милувались пейзажем, а сьомому несподівано знайшлась інша робота.
Виявилось, що радянський десантний човен розрахований на те, щоб переплисти Рейн або Віслу, а на десяток кілометрів морем чомусь не розрахований.
Так, спускав. Весело булькотів пухирчиками повітря з тих швів, що опинилися під водою й тихенько шипів повітрям з тих дірочок, які опинилися зверху. Й помітно худнув з кожною хвилиною подорожі.
Насос, відповідно, був розрахований на те, що його поставили на землю й качали ногою, а на те, щоб поставити його на хистке гумове днище човна, чомусь не розрахований.
Тому довелось качати повітря руками, і це нагадувало гру на гармошці. На дуже неоковирній, важкій, тугій радянській гармошці.
Хтозна, кому було важче – веслярам чи гармоністам. Коли, нарешті, дісталися Джарилгача, втомлені були ті та ті. Вилізли, скупалися, налякали дівчат-нудисток, та й повеслували назад.
За всіх не скажу, але у мене потім три дні боліли руки, ноги, спина та голова, бо той же човен довелось продавати.
Сюди б його, в ці часи й на Дніпро!.. Підлатати, та й гайнути вниз за течією, на Канів, Черкаси, Кременчук та Херсонщину. І нехай ще нема Херсона, але степи та озера лишилися, та й море навряд чи хтось вкрав.
Відчуваю, що після черпачка руки також болітимуть. А голова вже болить, оскільки доводиться думати – чи зачистити після себе перевізника, щоб не видав; чи хай ще трохи поплаває…
Я вчасно згадав, що керую зараз не я, а отже, й тягар прийняття рішення давить не на мої плечі.
І човном керував також не я, так що єдиною нагальною задачею було черпати й черпати. Ну ще, може, поглядати навсібіч, раптом щось цікаве побачу.
Не побачив.
Кілька млявих вогників позаду, один попереду, а ліворуч й праворуч – абсолютна, чорна, непроникна й безкінечна пітьма.
Хоча ні, кінечна. Хоча Місяця не було, але зірки так-сяк світили, й очі ледь-ледь, на самій межі, але вловлювали на обрії щось рукотворне. Деякий час я не міг зрозуміти, що ж воно за казна-що – довге, низьке, над самою водою, а потім зрозумів. Міст. Наплавний міст у майже тому самому місці, де колись постане міст ланцюговий, а потім і залізничний.
З дитинства люблю мости.
Всі нормальні люди в нових містах на шедеври архітектури вилупляються, а я на мости. Всі нормальні чоловіки вечорами дівок у ресторанах знімають, а я мостами вештаюсь. Всі розумні й раціональні сучасники мости на автомобілях перетинають, а я пішки.
Бачив мости здоровенні, хоч океанським лайнером під них заїжджай, бачив кладочки над канавою. Бачив підвісні на тонких мотузочках, бачив залізобетонні на могутніх биках. Бачив дерев’яні, сталеві, кам’яні й один скляний. Бачив розвідні, поворотний, підйомний і все хотів зганяти у Лондон подивитися місточок, який
