чи збереглася порода до наших часів? Навряд чи. А шкода. Таке диво варто б і до списку національного надбання внести. Он, французи, кажуть, якийсь карнавал внесли, а такий волик – це вам не танці-шманці. Цей волик якщо затанцює, то й всі будинки стрибатимуть.
Другий дядько вивів з гаража пару коней, але то вже ми додивлятись не стали. Іван розплатився з корчмарем, спитав дорогу на якусь Бубнівщину – біс його зна, де така; та й рушили.
Одразу за селом дорога роздвоювалася, й звісно, ми поїхали не по тій, про яку так докладно й послужливо розповів корчмар.
Якщо нас все-таки шукають, то нехай шукають деінде.
І якщо я правильно зрозумів, то село, церква й корчма стояли приблизно там, де колись розташується найбільший аеропорт України.
Розділ 3
Психологічний портрет фігуранта
– Альберте, – сказав я, вдосталь помилувавшись – пейзажем, провівши поглядом зграйку якихось пташок, спіймавши на льоту кусючу осінню муху, коротше кажучи – знудьгувавшись.
– Га? – спитав ватажок з підозріло знайомою інтонацією. Ігоревою. Молодець, прибулець, вчиться на ходу. Ще трохи – й можна буде за свого видавати. У будь-якому столітті з тих, де ми вже побували. А в тих, де побуваємо – хтозна, як воно піде. Я он Івана не завжди розумію, а з мови якого-небудь козака з епохи Руїни, то, мабуть, і половини не втну.
Подивимось.
– То розкажи, нарешті, куди ми їдемо, – продовжив я розпитування.
– І для чого, – миттю опинився поруч Ігор.
Галя теж якось непомітно-непомітно опинилася поруч, а у Івана виросли вуха – менші, ніж у віслюка, але більші, ніж у зайця.
– Тю, – видав Альберт зовсім по-нашому. – Так я ж вже казав. У Переяслав.
– А далі? – негайно уточнив я.
– А далі… – ватажок замислився й почав старанно підбирати слова. Так старанно, що я аж запідозрив, що то він навмисне. А може й справді навмисне.
– А для чого? – перебив його Ігор, і слова одразу почали підбиратися легше.
– А там ми влаштуємо мітинг з воркерами місцевої семінарії і в максимальний детейлс розпитаємо про наступного кандидата в наше командо…
Я спочатку уявив собі мітинг на Переяславській площі – трибуну, гасла на червоному кумачі, Леніна на фанерних щитах, надувні кульки, прапорці, алюмінієвий матюкальник на стовпі, що горлає «Ура, товарищи!»… й лише потім допер, що малася на увазі зустріч. Просто зустріч. Щоправда, не зрозумів, з ким.
А от максимальний детейлс – це, скоріш за все, якнайдокладніше.
Хоча, може, й ні.
Значно більше мене зацікавив наступний кандидат «в наше командо», і вже хотів був розпочати витягування з Альберта додаткової інформації, та вчасно згадав, що хотів спитати за куркулів-буржуїв-капіталістів-олігархів-бариг. Чи є вони у майбутньому?
Відповіді Альберта я вже звично не зрозумів, а Ігор запевнив, що є.
Страшенно
