дядько, який довірливих слухачів окучує. Зазвичай на гроші.
Це слово нахабно вдерлося в українську ще за моїх часів, і бач, прижилося. Хоча я не був знайомий з жодною людиною, якій би цей термін сподобався. Хіба, може, самим кучерам.
З ворканням та ярами проблем не було – скоріш за все, малися на увазі викладачі зі стажем роботи більше двадцяти років. Навряд чи тут плинність кадрів велика, напевне знайдемо. А от на біса?..
Кажуть, біса згадай – він і з’явиться.
Замість біса з-за повороту вискочив екіпаж з баским коником, кучером – цього разу справжнім! – на передньому сідалі й… справжнім паном у кабріолеті, чи як воно правильно називається.
Пан. Натуральний пан, як малювали в дитячих книжках за радянських часів. У зеленому сюртуку, коротких штанцях, циліндрі, панчохах, а в лівій руці мав окуляри на довгій тичці. Здається, така фігня називається лорнет і страшенно незручна у користуванні.
Мабуть, поміщик. Навряд чи магнат, але, мабуть, власник кількох десятків або й сотень рабів, чи то пак, кріпаків.
Проїжджаючи повз, панок дуже пильно нас у лорнет оглянув.
Іван подивився на мене, я на Ігоря, Ігор на Альберта, а Галина відвернулась і згорбилася. Я її розумів. Але з іншого боку, зручніше, мабуть, їхати в екіпажі, аніж у сідлі?
Альберт покрутив головою, Ігор знизав плечима, я теж, Іван гмукнув, а Галя зітхнула з полегшенням.
– Чому? – неголосно запитав я обох одразу – Ігоря та Альберта.
– Та далеко вже утекли, – припустив Ігор. – Наздогнати не вийде.
– Та й без того наслідили багато, – додав ватажок. – Труп на трупі. Хтозна, як на все це відреагує наша реальність. Ігорю, більше так не роби.
– А я що, – Ігор знизав плечима й скривився – мабуть, і досі ребра боліли. – Я нічого. Вони самі…
Панок вже сховався за іншим ліском, а Ігор все озирався та озирався.
Чим далі від Києва – тим менше ставало зораної землі, добре впораних городиків, а все частіше траплялися сіножаті й жовто-зелені стіжки на них. Мабуть, косили траву недавно, не встигла ще посіріти. Цікаво, хто косить? За часів мого дитинства на сінокос ганяли інженерію з великих заводів. Чоловіків з косами, жіночок з граблями, і трактор з великою рукою на гідравліці, щоб стіжки складати.
У часи, коли мій вік вже можна було починати називати шановним, люди з полів майже зникли. Кожного року на ріллю виїжджала все чудернацькіша й чудернацькіша техніка, й мабуть-таки вдалося їй замінити валку інженерів з косами, бухгалтериць із граблями, або школяриків з сапами.
Цікаво, а тут воно як?
А он як.
За черговим ліском показався мокрий низинний луг й чотири фігури на ньому. Білих-білих, наче з туману зродилися, і я не одразу зрозумів, що то лише сорочки білі, й штани також білі, бо з полотна. Ніг видно не було, але чомусь я був певен, що всі косарі босі.
Йшли вони валкою, один за одним, й лишали по
